Методика викладання, педагогіка та психологія вищої освіти

Знак питання потребує особливого підвищення тону на слові, на яке падає логічний наголос і яке містить суть запитання. Стверджувальна відповідь на запитання, коли вона виражається фразою, починається пониженим тоном, потім тон зростає, далі спадає. Якщо ж відповідь однослівна, то наголошений голосний у цьому слові дещо подовжується.

Знак питання вимагає значного підвищення тону. Ще більше його підвищуємо в окличних фразах – адже ці два знаки передають на письмі внутрішній (інтелектуально-психологічний) процес посилення розуміння змісту.

Найбільше зниження тону позначається крапкою, менше зниження − двокрапкою, ще менше – крапкою з комою, а ще менше − комою. Двокрапка як знак логічного поділу мовлення майже не відрізняється за паузою від крапки з комою, інтонація обох частин, на які вона ділить фразу, рівна, тон пояснювальний, тлумачний.

Три крапки (уведені в XIX ст.) передають на письмі несподівану або зумисну перерваність мовлення, незакінченість думки через невпевненість або незнання мовцем цього кінця. 

Тире означає паузу на місці пропущеного слова або паузу перед уточнюючим словом чи реченням, при вставному реченні.

При членуванні мовлення на значні частини (речення-фрази, періоди, надфразні єдності) зміна основного тону повинна підтримуватися значною паузою, яку прийнято називати тональною.

Значні можливості має так звана експресивна пауза. Вона робиться перед словом або групою слів, яким треба надати особливої сили, виділити їх за смислом. Тривалість такої паузи залежить від того, якої саме значеннєвої сили і сили звучання ми хочемо надати слову.

Логічне розповідне мовлення характеризується паузами, вольове мовлення – наголосами, афективне – мелодією. А темп мовлення має допоміжну функцію, яка є максимальною в афективному мовленні, мінімальною – в логічному мовленні (в емоційному темп повільний, він творить ритмічний малюнок слова).

Наголошення слів може бути:

1) висотним – коли потрібне слово виділяється більш високим або нижчим тоном порівняно з тоном ненаголошених слів у реченні (логічний наголос буває сильним, слабким і середнім);

 2) темповим – коли наголошуване слово промовляється повільніше або швидше за інші слова у фразі;

 3) силовим – коли наголошення здійснюється вольовим підкресленням провідного за змістом слова;

4) паузовим – коли слово виділяється (наголошується) за допомогою паузи перед ним, тобто більшого (тривалішого) відокремлення його від інших слів (логічні паузи групують слова за змістом у межах фрази, надфразної єдності).

Таким чином, логічна та емоційна виразність мовлення – надзвичайно складний механізм, який приводиться в дію фізіологічними, інтелектуально-логічними психологічними важелями. Цей механізм безвідмовно працюватиме, якщо мовець матиме натренований на мовлене слово слух, психологічно настроєний на сприйняття цього слова, не залишиться до нього байдужим і якщо володітиме різноманітними і точними засобами, необхідними для смислової виразності (логічної, емоційно-експресивної).

Серед інтонаційних є риси, які виражають національну специфіку кожної мови. Вони пов’язані з особливостями граматичної структури мови, зокрема, синтаксису. Національна самобутність інтонації досить помітна, коли порівняти усне мовлення носіїв різних мов. Так, українську мову в світі називають мелодійною, співучою.

Отже, логічна та інтонаційна виразність мовлення невіддільні від національної специфіки організації мовлення та його індивідуальної реалізації. Характер логічного і фразового наголосів у межах такту (об’єднання за змістом слів у фразі в ритмічні групи, які виділяються між двома паузами; у межах цієї фонетико-синтаксичної єдності пауз немає) залежить від організації (змісту) тексту і від темпераменту мовця. Не можна нехтувати і часом звучання, дбаючи про виразність: активно сприймається інформація дорослою людиною лише близько години – потім інтерес знижується, засоби виразності не „ працюють ”. Час звучання є не лише умовою, за якою відбуваються тональні та силові зміни інтонації, а й сам становить змінюваний компонент, що впливає на структурно-семантичний характер висловлювання. Велике значення має наявність чи відсутність у мовця внутрішнього бачення, що контролює інтонацію й емоції, які диктують міміку і жести.

Міміка і жест як компоненти виразності

Виразність мовлення − це ознака його культури, ознака етики мовця. Культура слова − це мистецтво, оволодіти яким може той, хто зуміє органічно поєднати текст (матеріальне вираження думки ) з почуттями, переданими ним, тобто оволодіє мовною системою, механізмом інтонування (мелодією, наголосом, темпом, паузами) та позамовними засобами увиразнення, підсилення емоційності: мімікою і жестом.

Міміка − це рухи м’язів обличчя, які виражають внутрішній душевний стан людини; один із важливих елементів акторського мистецтва.

Жест − рух тіла чи рух, який супроводжує людську мову або замінює її. Так теоретично, а практично – мовлення людини було б схоже на роботу хоч досконалого, та все ж механізму, якби не відзначалося мелодикою і не оживлювалося мімікою та жестом. Тому ніякий записуючий пристрій не замінить живого спілкування, "споглядання" співбесідника. Мовець (лектор, викладач, читець) існує не сам по собі − він невіддільний від предмета мовлення, підпорядковує слово задумові − підтекстові, задля якого почав говорити. У зв’язку з цим мовець повинен вільно володіти текстом, знати його напам’ять, щоб очі й руки були вільними. Ось що писав М.Ломоносов: „Стосовно положення частин тіла,