Методика викладання, педагогіка та психологія вищої освіти

На основі української мови у вихованців найефективніше формується національна психологія, характер, світогляд, свідомість, самосвідомість та інші компоненти духовності українського народу. 

«Хто не знає мови народу, на землі якого він живе, той є або гостем, або наймитом, або окупантом», − зауважував К.Маркс.  

• Закон зумовленості виховання характером діяльності та спілкування вихованців з’ясовує співвідношення між педагогічним керуванням і розвитком активності вихованців як суб’єктів самовиховання, між способами організації виховного процесу та його результатами, тобто характер виховної та іншої діяльності вихованців має формувати гармонійно розвинених громадян України, здатних ефективно реалізувати власні життєві настанови. У цьому процесі діяльність і спілкування − важливі фактори формування свідомості та самосвідомості, провідних рис особистості вихованця.

•Закон цілісності та єдності процесу виховання виявляє співвідношення частини та цілого у виховному процесі, необхідність гармонійної єдності всіх його компонентів.

 Характер майбутньої професійної діяльності вихованців передбачає наявність у них  комплексних духовних та професійних якостей. Через це процес виховання має організовуватись у комплексі, становити як у теоретичному, так і прикладному аспекті суцільну єдність і слугувати основному призначенню – формуванню духовно багатої, національне свідомої, професійно розвиненої особистості вихованця − громадянина України, позитивним ставленням до планети Земля, до усього людства, до іншої людини і до самої себе.

Отже, виховання − це цілеспрямований та організований процес формування особистості. Як загальна абстрактна категорія виховання відображає об’єктивний, конкретно-історичний процес – рух відношень, спілкування, діяльності в суспільстві, завдяки якому здійснюється наступність між поколіннями.

 

Тема 8.

1. Основи техніки саморегуляції в професійній діяльності педагога. Майстерність професійно-педагогічного мовлення. Техніка мовлення педагога як необхідна передумова словесної дії. Значення дихання для  мовця.

2. Голос як дієвий компонент мовлення.

3. Дикційна й орфоепічна чистота мовлення: вимоги до дикції, володіння фонетичним диханням, удосконалення професійних характеристик голосу. 

4. Інтонаційна та образна виразність педагога, засоби її досягнення. 

а) функції інтонації, її складові;

б) чинники, що визначають характер інтонації;

в) засоби інтонаційного увиразнення мовлення, наголос як засіб виразності мовлення;

г) виразність мовлення і структурно-інтонаційна організація тексту;

ґ) логічна та емоційна виразність;

д) Міміка і жести як компоненти виразності.

 

1. Техніка мовлення педагога: вимоги до дикції, володіння фонетичним диханням, удосконалення професійних характеристик голосу.

До технічних показників виразного мовлення і виразного читання належать: дихання, голос, дикція (вимова), інтонація (тон), темп, жест і міміка. Лише добре оволодіння кожною складовою техніки виразності мовлення може гарантувати його високу якість. Отже, техніка мовлення – це навички, вміння реалізувати мову в конкретній мовленнєвій ситуації так, щоб вона справляла на слухача евристичне (інтелектуальне), емоційно-естетичне, спонукальне враження.

Дихання – один із головних життєдіяльних актів людського організму. Його виконує людина постійно, у певному ритмі, незалежно від розумової діяльності (остання, до речі, фізіологічно теж пов’язана з диханням). Але дихання є й основою виголошуваного мовлення: звучання, "голос" мовлення починається з вдихання повітря у легені. Правильне дихання забезпечує чистоту, красу, різноманітність відтінків людського голосу. Диханням теж можна керувати: навмисне дихання (ненавмисне – акт суто фізіологічний) здійснюється з метою видозмін у процесі говоріння, який потребує текст за ідейно-естетичними та іншими настановами.

У процесі дихання активну участь беруть: носоглотка, бронхи, легені, грудна клітка, діафрагма. Щоб їх робота була правильною, вони повинні бути фізично здоровими, розвиненими. Звичайно, дихання формується з часом, зростанням людини, адже якість його (глибина, тривалість, довжина паузи тощо) залежить і від віку мовця. Дихання має два основні акти: вдих і видих, якість яких теж відповідно забарвлює звукове мовлення, а пауза між ними є показником характеру дихання – ненавмисне: вдих – видих – пауза; навмисне: вдих – пауза – видих.

Кращим – найповнішим і правильним – уважається змішаний тип дихання: реберно-діафрагмовий, тобто, коли в процесі дихання рухаються і ребра, і діафрагма. Переконатися в цьому можна так: покладемо праву руку на діафрагму, а ліву – на лівий бік грудної клітки; набравши повітря через ніс, злегка затримавши його, промовимо фразу (видихуючи повітря під час промовляння її через рот) – ми повинні відчути рух ребер і діафрагми. Умови правильного дихання такі:

1. Вдихати повітря через ніс слід вільно, безшумно. 

2. Починати говорити можна тоді, коли в легені взято незначний надлишок повітря, необхідного для виголошення структурно-логічної частини тексту: це позбавить від "позачергового" вдиху, який порушує плавність і ритм мовлення, спричиняє уривчастість, поверховість дихання.

3. Не допускати, щоб повітря було витрачене повністю (тобто не допускати повного звільнення легенів від повітря) – це призведе до аритмії, фальцетів та ін. Витрачати повітря слід економно і рівномірно.

4. Пам’ятати, що від