Міграційні тенденції в Україні

Кількість звернень до країн ЄС про надання притулку зросла на 487% за 1986-1991 рр. і становила майже 700000 заяв на рік [25, с. 153]. У західноєвропейських країнах кількість прохань про притулок зросла з 66, 9 тисячі в 1983 році до 694 тисяч у 1992 році. У період 1983-1989 рр. серед прохань про надання притулку 30% були подані вихідцями з розвинених країн (переважно з країн Східної Європи та Радянського Союзу), 70% – вихідцями з країн, що розвиваються (Іран, Шрі-Ланка, Туреччина). Наприкінці 1980-х рр. до 20% зросла кількість прохань від вихідців з Польщі та Румунії [26, с. 11].

Запровадження країнами Західної Європи більш жорстких умов в’їзду призвело до зростання кількості нелегального перетину кордону. Нелегальна міграція з метою працевлаштування стає ще однією хвилею іммігрантів до Європи.

Період з 1990-х років характеризувався зростанням масштабів та інтенсивності міграційних потоків. Так, кількість мігрантів з країн, що розвиваються, зросла в 1990-х рр. майже до 200 тисяч осіб; з розвинених країн – до 584 (включаючи мігрантів зі східно-європейських країн, звідки значно посилився міграційний відтік у країни Західної Європи) [27, с. 11]. Найбільше звернень надходило у

1992 р. та 1997 р. внаслідок війни в колишній Югославії та виникнення інших збройних конфліктів по всьому світі [28, с. 153]. Проте завдяки заходам, вжитим основними країнами-реципієнтами щодо обмеження прийому прохань про надання притулку, загальна кількість прохань скоротилася в 1994 році до 330, 6 тисячі і зберігалась приблизно на такому рівні до 1997 року [29, с. 11].

В цей час країни Південної Європи стають новими полюсами імміграційного тяжіння, поряд з Німеччиною. Так, у 1995 році в Італії та Іспанії кількість іноземців, що мали офіційний дозвіл на проживання, становила відповідно 1 мільйон і 500 тисяч осіб. В Італії біля 60% іноземців були вихідцями з країн третього світу, в тому числі 27% – з Африки. В Іспанії мігранти з країн, що розвиваються, становили 53% від загальної кількості іноземців-резидентів, більшість яких походили з Африки та Латинської Америки. Розширюється також географія країн-донорів іммігрантів для даного регіону. Скажімо, в 1991 році в Іспанії найчастіше звертались за дозволом на проживання громадяни Марокко, Аргентини, Перу, Домініканської Республіки. В Італії серед цієї групи переважали громадяни Марокко, Тунісу, Сенегалу, Філіпіни, колишньої Югославії [30, с. 13]. Серед основних ознак останньої декади ХХ ст. виокремлюють також зміну статтєво-вікової та кваліфікаційної структури міграції, зростання кількості біженців серед іммігрантів, зміну географії міграційних процесів (зі Сходу на Захід), а також набуття міграційними переміщеннями глобального характеру й охоплення всіх континентів.

Міграційна політика західних держав стає політикою швидкого реагування й акцентує свої зусилля передусім на короткотермінових завданнях, внутрішньодержавних цілях, імміграційному контролі (система ідентифікації мігрантів за відбитками пальців EURODAC, посилене патрулювання вертольотами й прикордонниками у штатському тощо) [31, с. 3]. Цими заходами зменшено можливість легального в’їзду в окремі країни, але вони не зменшили нелегальну міграцію, яка має своїх тіньових замовників в європейських країнах. Статистика останніх років показує, що кількість

нелегальних мігрантів у ЄС зросла до 500000 осіб на рік [32, с. 10]. Початок ХХІ ст. в Європі відзначається двома основними демографічними тенденціями:

зростанням кількості країн, де зменшується

кількість місцевого населення, і зростанням

кількості країн з позитивним міграційним балансом.

У результаті цього в багатьох випадках розмір міграційного сальдо визначає рівень зростання чи зменшення населення в тій чи іншій країні. Так, на 2003 р. зростання населення тільки за рахунок імміграції спостерігалось в Австрії, Чехії, Італії, Німеччині, Греції, Словенії та Словаччині [33, с. 141].

Перспектива розширення Європейського Союзу і приєднання десяти нових членів (Латвія, Литва, Естонія, Польща, Чехія, Угорщина, Словаччина, Кіпр, Мальта, Словенія) з 1 травня 2004 р. викликала занепокоєння щодо різкого зростання міграційних потоків з нових країн – членів ЄС до країн Західної Європи. Після тривалих дискусій було виокремлено кілька причин, які унеможливлювали масову імміграцію до старих країн – членів ЄС. По-перше, як зазначалось, найбільша імміграційна хвиля до країн Західної Європи вже відбулась, і тепер міграційний тиск буде перенесений на нових країн – членів ЄС [34, с. 276]. Статистика 2003 р. показала позитивний міграційний баланс Чехії, Словаччині, Словенії та Угорщині [35, c. 146]. По-друге, більшість старих країн – членів ЄС запроваджували “перехідний період” для громадян нових країн, що передбачав обмеження свободи пересування на їх територіях протягом 7 років [36, с. 277]. Після розширення Велика Британія,