Міграційні тенденції в Україні

Нарешті, аналіз демографічного потенціалу нових країн – членів ЄС свідчив, що вони не можуть бути джерелом масової еміграції до країн Західної Європи в довготривалій перспективі через невпинні процеси старіння місцевого населення та його скорочення [38, с. 277-278].

Зважаючи на запроваджені обмеження, спостерігаються значні міграційні потоки з Центральної та Східної Європи до старих країн – членів ЄС. Уже за перший рік після розширення Велика Британія прийняла 175 тис. працівників з 8 країн, що приєдналися, Ірландія – 85 тис., Швеція – біля 22 тис. Навіть на території Німеччини у 2004 р. працювали 500 тис. робітників з 8 нових країн – членів ЄС [39, с. 39]. Наявність значної кількості працівників з нових країн – членів ЄС у 15 країнах Західної Європи, особливо в тих країнах, де діє перехідний період, свідчить про велику потребу в робочій силіз Центральної та Східної Європи.

 

 

Характер міграції безпосередньо залежить від економічної ситуації в країні, відповідно до цього впродовж останніх 50 років країна перетворилася з експортера в імпортера трудових ресурсів. Тривалий час в міжнародній міграції Республіка Корея входила до групи азіатських країн-донорів трудових ресурсів. Протягом 60-х і 70-х років більше двох мільйонів корейських громадян знаходилися за кордоном у пошуках тимчасової роботи. Основні потоки трудової міграції з країни були направлені в держави Західної Азії, що розвивалися. Більше 60% південнокорейських контрактних працівників, що працюють за кордоном, було зайнято в економіці країн Близького і Середнього Сходу. В першу чергу еміграція була пов’язана з низькою вартістю робочої сили, яка у той час забезпечувала успіх економічного розвитку. З початку 80-х років, і особливо в останнє десятиліття, у зв’язку з погіршенням економічної кон’юнктури в арабських країнах і в результаті стрімкого економічного підйому в Найпівденнішій Кореї трудова міграція за рубіж корейських громадян стала різко знижуватися. Багато корейських працьовитих-мігрантів стали переходити на роботу в південнокорейські будівельні компанії, які активно розширювали свою присутність на світовому ринку праці, в першу чергу в нафтовидобувних арабських країнах. Унаслідок розширення виробництва в національній економіці, збільшення потреби в додатковій робочій силі і різкого підвищення оплати праці більшість південнокорейського населення стали втрачати інтерес до роботи за кордоном. До Олімпійських ігор 1988 року іноземців в Республіці Корея було небагато. В основному це були американці. Мало помітним явищем була і зайнятість іноземної робочої сили. У подальші роки залучення і використання іноземної робочої сили в південнокорейській економіці стало розширюватися. Вона стала притягуватися на різні підприємства, в першу чергу для виконання брудних, важких і небезпечних видів робіт. В результаті в 1993 році іноземні робочі складали вже близько 25% всіх зайнятих на дрібних і середніх підприємствах. В період 90-х років у зв’язку з виниклим дефіцитом робочої сили окремих галузей промисловості Республіка Корея стала у все більшій мірі перетворюватися на країну, що імпортує трудові ресурси. Тепер Південна Корея привертала іноземні робочі з інших країн, зокрема з деяких НІС, відносно високим рівнем заробітної плати, адже за 1966-1995 роках щорічне зростання заробітної плати в Кореї складало 8, 3%.

Не дивлячись на те, що Південна Корея довгий час розвивалася в умовах відносної ізоляції, структурний брак робочої сили в національній економіці зумовив наростаючий потік іммігрантів, що в’їжджають в країну у пошуках роботи. До середини минулого десятиліття кількість іноземців складала приблизно 0, 6% від загальної чисельності населення країни. На підприємствах і будівництвах офіційно було зареєстровано понад 90 тис. іноземних робочих, зокрема близько 25 тис. так званих “стажистів”. В основному це були робочі, що приїхали з Китаю, Пакистану і Філіппін.

 

 

Розглянемо міграційні процеси в Росії. Відмінними рисами міграційних процесів в Росії 2000-х рр.. стали домінування економічної імміграції, сплеск зовнішніх трудових міграцій, диверсифікація ареалів формування міграційних потоків і місць розміщення іммігрантів, підвищення рухливості населення, що належить до титульним національностям та іншим етнічним групам держав СНД, активізація їх імміграції та тимчасової трудової зайнятості в Росії. Соціальні наслідки складних взаємин приймаючого населення і іноетнічних мігрантів викликають тривогу. По-перше, соціально-економічна дискримінація, етносоціальна стратифікація і сепарація іноетнічних мігрантів підтримують і відтворюють етнічну ідентичність на шкоду цивільної, стаючи серйозною перешкодою формування громадянського суспільства.

По-друге, етносоціальна стратифікація і сегментація суспільства за етнічною основи, практики використання примусової праці іноетнічних мігрантів, підривають суспільні підвалини, піддаючи ерозії базові інститути, які визначають тип сучасного суспільства.

По-третє, сепарація іноетнічних мігрантів, формування субкультурних мігрантських анклавів у приймаючому середовищі, в т. ч. територіальних анклавів, стає проблемою, яка загрожує соціально-економічної і політичної стабільності, особливо на локальному рівні.

По-четверте, існує небезпека, що стали буденними дискримінаційні практики взаємин приймаючого населення з іноземними громадянами почнуть поширюватися на російських громадян, які не