Монументально-декоративне мистецтво українських церков зарубіжжя ХХ століття

2. Іконостаси з прецензійно вишуканими пропорціями, формами, іконографією. Незначні структурні видозміни іконостасів групи зумовлені просторовими та художніми особливостями інтер’єру.

4.2. Новаційні іконостаси другої половини ХХ ст. Нові узагальнені форми, які проникли в сакральну архітектуру в другій половині ХХ ст., зумовили нові формальні інтерпретації іконостасу.

У другій пол. ХХ ст. в Америці та Австралії створюються успішні розробки багатоярусних іконостасних стін, які за просторовими та художніми характеристиками відповідають типовому українському розвиненому іконостасові, але в окремих фрагментах такі іконостаси можуть мати нетипову просторову організацію ікон, яка трансформує традиційну горизонтальну ярусну структуру. Ці іконостаси успішно інтегрують у спрощений інтер’єрний простір та досконало поєднуються зі стилістично осучасненими настінними розписами новозбудованих українських церков.

Нетрадиційні іконостаси характеризуються проникненням модерністичних живописних течій в іконографію та незвичною технікою виконання іконопису. Цікаве явище представляють іконостаси, які містять іконопис на склі, вони започатковують зовсім нову традицію художньо-образного вирішення українського іконостасу, яка до певної міри обгрунтована історично й базується на синтезі народного, візантійського та модерністичного мистецтва. Гуцульська ікона на склі, яка в ХІХ ст. оздоблювала інтер'єри сільських хат в ХХ ст. знаходить продовження розвитку в інтер'єрах українських церков зарубіжжя.

Українські церковні інтер’єри, які характеризуються спрощеними просторами притвору, храму вірних і святилища, великою кількістю відкритих конструктивних чи модульних елементів в інтер’єрі, як правило, не створюють сумісного середовища з традиційним дерев’яним іконостасом. Тому для виготовлення та оздоблення окремих іконостасів у другій пол. ХХст. вибираються не традиційні, а прості в обробці сучасними технічними засобами матеріали: пластмасу, метал, бетон, скло. Тут помітна формальна та образна залежність композиції складових елементів, їхньої форми, іконографії, декору (якщо він є) іконостасу від фізично-механічних якостей матеріалу.

Новаційні іконостаси можна визначати за низкою ознак.

1. Іконостаси, які за конструкцією, характером розміщенням ікон у ярусах, відрізняються від загальноприйнятих, але в принципі не відступають від української традиції іконостасобудування.

2. Іконостаси, зовнішній вигляд яких зумовлений особливим розміщенням іконостасної стіни в інтер’єрі храму.

3. Іконостаси з нетрадиційним трактуванням іконографії, спричиненим проникненням модерністичних живописних течій в іконопис. Авторське бачення, індивідуалізм тут виступають вагомим фактором впливу.

4. Іконостаси, які повністю або частково виготовлені з нетрадиційних матеріалів (пластмаса, метал, бетон, скло). У пошуках художнього образу новаційних іконостасів гостро постає проблема адаптації модерністичних художньо-образних та просторових принципів формотворення до традиційної структури іконостасу, яка формувалася протягом століть.

 

 

Українська церковна архітектура і монументально-декоративне мистецтво в зарубіжжі – значне явище в історії національної культури. Уся багатогранна картина його розвитку стала відображенням складного життєвого шляху, пройденого поколіннями українців у зарубіжжі.

За мотивами виникнення та обставинами фактичного існування українських осередків за межами України розрізняються два різних варіанти розвитку церковної архітектури та мистецтва. Перший пов’язується з країнами Східної Європи (Польщею, Румунією, Словаччиною, Угорщиною), де українці проживають на своїх корінних етнічних територіях; другий – з країнами Америки, Австралії, Західної Європи, де українці опинилися внаслідок міграційних процесів. Перший – це шлях послідовного й неперервного розвитку, у ході якого загалом ретельно зберігаються національні традиції. Другий – шлях випробувань традиції, на якому в різні періоди і в різних умовах проявилися тенденції як до збереження, так і до трансформації традиції.

У ХХ ст. українська церковна архітектура і монументально-декоративне мистецтво у східноєвропейських країнах спираються на архітектурний і мистецький (планувальні, конструктивні, композиційні, колористичні) стереотипи, сформовані в Україні у ХІХ – на поч. ХХ ст..

І якщо не зважати на деякі стилістичні відхилення, викликані місцевими впливами, то можна констатувати, що впродовж ХХ ст. українська церковна архітектура й мистецтво не збагатилися принципово новими традиціями і водночас не розвинулися в напрямі передових тенденцій архітектури й мистецтва. Консерватизм, стриманість та інертність щодо місцевих і загально-європейських течій архітектури й мистецтва (в тому числі сакральної) характеризують східноєвропейську лінію розвитку української церковної архітектури та мистецтва.

До певної міри – це вияв тактики національного самозбереження, якої доводилося дотримуватись українцям в експансивних суспільно-політичних середовищах. Водночас причина цього криється в тривалій зупинці в розвитку церковної архітектури й мистецтва в Україні, зв’язок з якою завжди слугував орієнтиром для українського зарубіжжя.

Розвиток української церковної архітектури та монументально-декоративного мистецтва по “західній” лінії не залежав від ситуації в Україні безпосередньо і відбувався під впливом актуальних, характерних для Заходу, життєвих обставин, які суттєво відрізнялися від східноєвропейських і змушували до активного реагування в усіх сферах діяльності. Тому й у галузі церковної архітектурно-мистецької творчості поряд з установкою на збереження національних традицій існує постійна потреба новаторської ініціативи і власне творчого пошуку.

За рівнем співвідношення цих двох різнобіжних установок у всьому процесі розвитку церковної архітектурно-мистецької діяльності українців у країнах Заходу виділяються три основних етапи.

Перший – етап становлення, на якому (особливо