Моральне падіння чи моральна велич жінки за поемою Тараса Шевченка "Катерина"

Коли пригадати твори, близькі за змістом до поеми «Катерина» («Сердешна Оксана» Г. Квітки – Основ'яненка, «Бідна Ліза» М. Карамзіна), то можна побачити, що основну сюжетну лінію в них побудовано на залицянні міського панича до бідної селянської дівчини. Однак Т. Шевченко, на відміну від цих авторів, не заглиблюється в історію стосунків Катерини й офіцера, не показує нам епізодів зваблення дівчини. Мабуть, тому що перед поетом стоїть значно важливіше завдання: показати біль і поневіряння Катерини – нещасної покритки. Адже доля жінки – матері хвилювала Т. Шевченка найбільше.

Поет дуже коротко розповідає нам про взаємини Катерини та офіцера. Але рядки ці емоційно насичені, промовисті. Перед нами постає наївна й безпосередня, щира й чиста в своїх почуттях дівчина:

Не слухала Катерина

Ні батька, ні неньки,

Полюбила москалика,

Як знало серденько.

Наступні рядки розкривають один із секретів високої інформативності поетичного тексту Т. Шевченка. Секрет полягає у їхній фольклорній «знаковості».

Полюбила молодого,

В садочок ходила,

Поки себе, свою долю

Там занапастила.

Для народної свідомості ці рядки дуже вагомі, промовисті. В українській пісні «садочок» пов'язаний з дівоцтвом, з дівочими переживаннями, з любовними побаченнями. В «Катерині» про «садочок» буде згадано кілька разів. Сюди вона ходитиме вже покриткою, із сином на руках, із спогадами про минулі зустрічі з коханим, які завдаватимуть їй гострої душевної муки. Сюди, в садочок, вона прийде після того, як батьки виженуть її з дому, прийде, щоб узяти з собою, за звичаєм, грудочку рідної землі.

Таким же вагомим знаком є вислів «долю... занапастила». Катря кинулась у вир свого почуття пристрасно, безоглядно, не думаючи про можливі наслідки.

Поки слава на все село

Недобрая стала.

Нехай собі тії люде,

Що хотять говорять:

Вона любить, то й не чує,

Що вкралося горе.

Дівчина настільки захоплена своїм почуттям, що не зважає на ту славу. Досить спокійно поставилась вона і до того, що її «покрили». (Словникова робота. Пояснення слова «покритка», розповідь про обряд «покривання» – див. : Г. Клочек. «Поезія Тараса Шевченка... «). Навіть розлукою з милим Катерина не дуже журиться, бо твердо вірить, що він повернеться.

Та після народження сина надій на повернення «москалика» стає все менше й менше. Людський поговір безжальний, поет тонко готує грунт, щоб пояснити, чому батьки вирішують вигнати обдурену, зневажену москалем доньку з дому.

В цій поемі ми спостерігаємо сцену вигнання Катерини батьками.

Сидить батько кінець стола,

На руки схилився;

Не дивиться на світ Божий:

Тяжко зажурився.

Коло його стара мати

Сидить на ослоні...

Потрібно звернути увагу на розміщення дійових осіб. Кожен, хто добре знає стосунки в українській селянській родині та їхнє «жестове» вираження, відзначить характерну деталь: батько як глава сім'ї сидить за столом, а мати – на ослоні. Це ні в якому разі не засвідчує старшинства батька над матір'ю, адже відомо, що в українській родині мати ніколи не буває приниженою, навпаки часто користується реальною першістю. Сидіти на ослоні для матері звично, бо саме там вона виконує чимало хатньої роботи. Але поет не випадково підкреслює, що вона сидить коло батька: зараз їх об'єднує спільне горе й важка проблема: що робити? як жити далі? [8].

Кожна мати, виховуючи доньку, думає про той час, коли віддаватиме її заміж. Треба зрозуміти психологію жінки – селянки, яка роками, ще, мабуть, від дня народження доньки, багато разів програвала в уяві майбутній весільний обряд, який має бути освячений у церкві Божим благословенням. І тепер, коли стало зрозуміло, що того весілля не буде, мати з розпачем кидає дочці пекучий докір:

... де ж твоя пара?

Де світилки з друженьками,

Старости, бояре?

Промовляючи ці слова, мати починає ще глибше відчувати весь безмір свого горя, і тому з її уст вириваються прокльони:

Проклятий час-годинонька,

Що ти народилась!

Якби знала, до схід сонця

Була б утопила...

Та мати є мати. Виливши своє горе, свою образу в прокльоні, вона в одну мить ніби отямилась. Тепер розпачливий докір поєднується з материнською ніжністю:

Доню моя, доню моя,

Цвіте мій рожевіші

Як ягодку, як пташечку,

Кохала, ростила

На лишенько...

Доню моя,

Що ти наробила?..

Любов і розпач, ніжність і гіркота ображеного материнського почуття, сплелися в цьому страшному монолозі в суцільний вузол. І передати це так майстерно спроможний лише той, хто володіє геніальним умінням драматизації поетичного твору.

Потрібно також звернути увагу на те, що протягом усієї сцени батько мовчить. Але не тільки тому, що він небагатослівний. Хоч мати говорила від імені обох, Катерина стояла мовчки, ніби на щось сподівалася. І лише коли почула батькове: «Чого ждеш, небого?», – зрозуміла, що рішення безповоротне, адже останнє слово в