Моральне падіння чи моральна велич жінки за поемою Тараса Шевченка "Катерина"

Споконвіку українські матері плекали в своїх доньках цноту, а в синах – стриманість і повагу до дівочої честі. У суворих селянських звичаях дівоча вірність стояла врівень з вояцькою доблестю. Народна мораль, яка ґрунтувалася на засадах християнства, народні звичаї і обряди були законами народного життя, визначали загальноприйнятий порядок, правила співжиття, українську ментальність. Селянин довірявся їм, повністю визнавав їх, і тому можна вважати, що він жив у правовому соціумі. Зневага до закону Божого, до традиційних звичаїв, нехтування ними засуджувалося й суворо каралося, сприймалося, як безперечне порушення одвічного закону людського життя.

Тому, покохавши москаля, Катерина і в гадці не мала, що він може її зрадити, порушити присягу («А ти присягався!»). Занадто довірившись чужинцеві, панові, в душі якого немає нічого святого, дівчина потрапила в трагічне становище.

У трагічному становищі опинилися і її батьки. Адже традиційна народна мораль відповідальність за виховання дітей покладає на батька й матір, «звичаю навчати» – найперший обов’язок батьків. [8]. Доччин гріх лягає тавром і на батька з матір'ю, на увесь рід. Батьки Катерини не в змозі витримати людський поговір, приниження честі, людської гідності, вони настільки шанують споконвічні народні звичаї, що змушені їм скоритися, вигнати зганьблену дочку. Мати говорить Катерині:

Оддячила!.. Іди ж, шукай

У Москві свекрухи.

Не слухала моїх річей,

То її послухай.

Батьки свідомі того, що вигнання Катерини не принесе їм якогось полегшення, що попереду їх чекає самотня, немічна старість. Адже діти, виростаючи біля батьків, також мали святий обов'язок – на старості їх доглядати. Таким чином підтримувався безперервний кругообіг життя: батьки – діти – батьки – діти... Лихо чекало на тих батьків, які залишалися на старість без дітей. Ще на початку поеми Т. Шевченко пов'язує нещасну долю жінки-покритки з долею її матері:

Якби сама, ще б нічого,

А то й стара мати,

Що привела на світ Божий,

Мусить погибати.

Не голодної смерті боїться мати (бо сільська громада цього не допустить), а повного забуття:

А хто ж мою головоньку

Без тебе сховає?

Хто заплаче надо мною,

Як рідна дитина?

Хто посадить на могилі

Червону калину?

Хто без тебе грішну душу

Поминати буде?

Але краще не мати підтримки й опори на старість, ніж щодня на кожному кроці чути глузування односельців. Тому мати й проганяє свою дочку, наказавши не зізнаватися нікому, що в неї є мати.

Дівчата-покритки, байстрята це біль і ганьба нації. Розповідаючи про трагедію сільської дівчини, Т. Шевченко, на думку І. Франка, не протестує проти негуманного (як на сучасний погляд) неписаного закону. Адже такі закони допомагали зберігати моральність у суспільному житті, допомагали народові вижити. І все ж любов до людини змушувала поета бути милосердним: засудивши гріх, дівочу ганьбу, він складав гімн жінці-матері, створив образи, які по праву належать світовій літературі.

Вислухавши батьків присуд, Катерина зрозуміла: вороття не буде. А зрозумівши, вона робить те, що повинна робити вихована, морально не зіпсована донька, що відчуває свою вину перед батьками, – просить у них останнього прощення:

«Прости мені, мій батечку,

Що я наробила!

Прости мені, мій голубе,

Мій соколе милий!»

Та батько не прощає дочку. Після батькових слів Катерина покидає хату.

Ледве встала, поклонилась, Вийшла мовчки з хати; Осталися сиротами Старий батько й мати.

Чому «ледве встала»? А тому, що вона щойно пережила важке психічне потрясіння, вона ледь притомна – настільки вбита горем. Чому «поклонилася»? Це важливий штрих до образу Катерини. Вона вихована в дусі великої поваги до батька-матері й тому визнає свою вину перед ними. Не може не визнавати, бо народна мораль (і тут нема сумніву, що мати Катерину «звичаю навчала») засуджує те, що вона скоїла.

Отже, Катерину не можна назвати ні морально зіпсованою, ні розбещеною, ні невихованою. Вся її вина в тому, що вона виявилася занадто довірливою. Покохавши, дівчина пішла за покликом серця – «полюбила, як знало серденько». Шевченко високо цінував почуття любові і бачив у ньому необхідну умову людського щастя. Навіть у «Катерині», де любов дівчини стала причиною трагедії, він закликає: «Кохайтеся, чорнобриві!» Біда Катерини в тому, що її обранцем виявилася підлий і жорстокий, морально розбещений панич. Дівчина – чесна і вважає таким свого коханого, вірить йому. Вона не розуміє, як можна дати слово і не дотримати його. У поемі є характерна деталь: Катерина виглядає офіцера у вікно «в новенькій хустиночці». Драматизм становища полягає в тому, що Катря вже покритка, але внутрішній світ її такий ясний, що до неї страшна суть цієї драми ще не дійшла: покинута, вона все ще вважає себе нареченою, очікує повернення милого. Але ж автор знає, що її чекає попереду, і з болем говорить:

Катерино, серце моє!

Лишенько з тобою!

Де ти в світі подінешся

З малим сиротою?

Хто спитає, привітає

Без милого в світі?

Цей та інші ліричні відступи дали підставу Корнієві Чуковському назвати Шевченка найніжнішим і найлюдянішим з усіх