Національна безпека

На початку 50-х років у західних академічних колах йшли дебати з питання національних інтересів між представниками «реалістичного» напряму, виразником якого був Г. Моргентау, та представниками «ідеалістичної» школи, що асоціюється з ім’ям колишнього президента США Вудро Вільсона.

Ідеалісти вважали, що у визначенні національних інтересів велику роль мають відіграти етика та мораль. Заперечуючи цьому, один із засновників напряму політичного реалізму Г. Моргентау писав: «Можна з певністю сказати, що зовнішня політика, що спрямовується універсальними моральними принципами і відкидає національний інтерес на задній план, є в умовах сучасної політики і військової справи політикою національного самогубства – дійсного чи потенційного.

Школа політичного реалізму розглядає національний інтерес як наріжний камінь зовнішньої політики будь-якої держави. У своїх дослідженнях вони спираються на концепцію інтересу, сформовану у поняттях сили. Сам вислів «національний інтерес» набуває сенсу тільки у контексті взаємовідносин нації чи держави з іншими націями або державами. Тобто національні інтереси – це завжди продукт складних взаємозв’язків діючих суб’єктів міжнародних відносин.

Представники школи «національних інтересів», що були широко представлені в 60-70-х роках, розглядають всю динаміку взаємин держав як наслідок зіткнення їхніх інтересів. Залежно від того, чи узгоджуються базові інтереси різних країн, чи вони вступають у суперечність одне з одним, вважають теоретики даної школи, реалізується той чи інший тип взаємодії між державами – від відкритого конфлікту або військових дій до дружніх, союзницьких відносин. При цьому найважливіше місце у формуванні та орієнтації «національних інтересів» на міжнародній арені сучасні політологи відводять поняттю сили, насамперед військової. Сама концепція «національних інтересів», на думку провідних теоретиків (Ч. Берд, С. Браун, М. Каплан, Р. Юхансон), коріниться глибоко у природі західноєвропейської та американської політичної культури.

У 80-ті роки здійснювалися неодноразові спроби поєднати поняття «національна безпека» з терміном «національні інтереси», проте ці спроби так і лишилися марними. Причинами цього стали, передусім, суб’єктивний характер самого поняття «інтерес», бажання політичних лідерів та політичних еліт більшості країн світу репрезентувати свої власні корпоративні інтереси як «життєво важливі інтереси» та «інтереси всієї нації». Слушною, на наш погляд, є думка Г. Брауна з цього приводу. Він один із перших підкреслив неоднозначний характер «національних інтересів», деякі з них справді є «життєво важливими». «Ключова проблема для лідерів великої держави, подібної до США, – стверджує він, – є в тому, щоб визначити дійсні межі «життєво важливих інтересів» з урахуванням усього комплексу наявних обставин, а також вирішити, які види дій необхідні у відповідь на ті або інші види загроз».

Проте переважна більшість сучасних підходів до формування теорії національної безпеки базуються на усвідомленні та реалізації на державному та міжнародному рівнях певних інтересів – національних або державних за назвою.

Формування національних інтересів – це суперечливий та довготривалий процес, на який впливають геополітичні реалії, економічні, соціальні, етнічні, культурні та психологічні фактори, що переплавляються масовою свідомістю, коригуються певною системою цінностей та знаходять своє існування у концепції національних інтересів. Як відмічав Дж. Розенау: «Визначення національного інтересу ніколи не може бути нічим іншим, як системою розумових висновків, що виходять з аналітичної та ціннісної бази політики». Значний внесок у розробку проблеми національного інтересу зробили американці Дж. Кеннан, Дж. Розенау, У. Ліппман, К. Уолтц, Е. Фернісс, французи – Р. Арон, П. Ренувен, Р. Дебре, Ф. Брайар та ін.

Друга група вчених вважає, що поняття «національний інтерес» є дуже невизначеним, егоцентричним або застарілим, що воно нічого не дає для розуміння взаємопов’язаного світу, що постійно перебуває у процесі змін і у якому значення національної держави поступово втрачається. Одним з найвпливовіших скептиків у 1970-х роках був Джеймс Н. Розенау, який у своїй книзі «Наукове дослідження зовнішньої політики» писав про те, що ні «об’єктивісти», ні «суб’єктивісти» (так він визначав прибічників двох протилежних точок зору) не змогли знайти ефективного обгрунтування використання національного інтересу як інструменту дослідження. Він дійшов до наступного висновку: «Незважаючи на всілякі твердження, пов’язані з цим поняттям, та незважаючи на його уявну корисність, національний інтерес так і не виправдав початкових сподівань, що покладались на нього як на інструмент дослідження». Спроби об’єктивістів та суб’єктивістів використати його, стверджував автор, – виявилися безрезультатними і невдалими, хоча «у підручниках з міжнародної політики, як і раніше, стверджується, що нації захищають та реалізують свої національні інтереси, наукова література з цього приводу не збагатилась та не розширилася».

Дослідження національних інтересів вимагає відповіді на ряд питань:

Чи існують об’єктивно національні інтереси та яка їх природа?

Які національні інтереси належать до базових, фундаментальних, а які мають тимчасовий, кон’юнктурний характер?

Чи можуть національні інтереси змінюватись, залежно від змін внутрішньої та зовнішньої ситуації?

Які механізми забезпечують захист національних інтересів?

Чи можливо узгоджувати національні інтереси різних міжнародних суб’єктів?

Хто і як визначає загрози національним інтересам та ін.?

У найпростішому вигляді фундаментальні національні інтереси можна визначати як забезпечення захисту та добробуту громадян, території та конституційної системи. Можна провести відмінності між національними та суспільними інтересами, тому