Народні вірування та традиції в українській фразеології (свійські тварини)

 

Вступ

Розділ 1. Українські фраземи та паремії із компонентами кінь, віл, тур та корова

1.1 Давня українська міфологія та тотемізм як основні джерела походження фразем

1.2 Класифікація сем лексеми кінь

1.3 Класифікація сем лексем віл та тур

1.4 Класифікація сем лексеми корова

Розділ 2. Семантика компонентів вівця, баран, свиня та собака в усталених словосполученнях

Висновки

Список використаної літератури

 

 

Слово фразеологія буквально означає “учення про звороти” (по-грецькому: фразіс – зворот, вислів і логос – поняття, вчення).

Фразеологія – це скарбниця народу. У фразеології української мови репрезентовані найрізноманітніші сфери буття народу: його історію, особливості суспільних взаємин минулих епох, виборчої діяльності і побуту, морально-етичного кодексу і родинних стосунків, у ній знайшли відображення своєрідність тваринного і рослинного світу, географічного оточення і природних умов тощо. Бувають такі крилаті вирази, які з дивною влучністю виражають суть досить складних явищ. Багата мова – це не тільки численні слова-синоніми, а й інші виразові засоби, що роблять її красивою та образною, гнучкою та експресивною і передають найменші порухи нашого серця. Серед мовних перлин чи не найбільше виділяються усталені вирази – фразеологізми, що виражають думки і сподівання самих мовців, їх історію, побут, культуру, єднають різні покоління, а то й переплітаються ніби на крилах, від народу до народу. Влучність і крилатість фразеологізмів робить їх більш доступними, зрозумілими та загальновживаними. [9; 144]

В основі внутрішньої форми української фраземи лежить образне світосприйняття, що ґрунтується на метафоризованому осмисленні буття, традицій, звичаїв, обрядів, вірувань із урахуванням емоційно-почуттєвої цілісності “української душі”. [14; 21]

Про ідіоми, фраземи і паремії часто пишуть, як про життєві спостереження, втілені у художній формі. У фольклорі доречніше шукати не образ, а історичне коріння. Образ з’являється, коли вірування переосмислюється.

Дуже цікавий матеріал подає у своїй статті Н. Ф. Зайченко. [9; 44] За його словами, “перетворення найменувань тварин у характеристику людини з певними властивостями в аспекті взаємодії їх семних стуктур має певні особливості”. За характером значення, зооморфізми він поділяє на три групи:

зооморфізми, значення яких сформувалось на базі об’єктивних раціональних конотативних сем (вони відображають зовнішні ознаки тварини і вживаються для характеристики людини за зовнішніми прикметами; це безпосередні зооморфізми) ;

зооморфізми, домінантою значення яких є диференційні семи видового значення, що теж співвідносяться з реальними ознаками тварини (перенесення в цій групі здійснюється від зовнішніх ознак тварини до внутрішнього світу людини; це опосередкований зооморфізм) ;

зооморфізми, поняттєве ядро яких співвідноситься з суб’єктивними раціональними конотативними семами зоосемізма, що відображає у свідомості людини ті риси, які начебто властиві об’єкту номінації; це зооморфізми-символи.

Фразеологічні одиниці з анімальним компонентом є одним із продуктивних засобів непрямої номінації. Для того, щоб зрозуміти значення деяких з них, їхнє походження, особливості конотацій анімального компонента фразем і паремійних одиниць, доречно ознайомитися з працями народознавців, зокрема Митрополита Іларіона “Дохристиянські вірування українського народу”, де автор висловлює думку про те, що дохристиянські вірування були дуже важливими для людини, охоплювали все її життя і такими “позоставалися й далі..., загубивши тільки старих богів, та й то не всіх”[18; 7] У своїй монографії автор розглядає символіку тварин, описує різні народні вірування і легенди.

Подібними між собою є праці О. Воропая[5; 25] та С. Килимника[12; 45], у яких автори розглядають український рік у святах, обрядах і звичаях. Ці монографії допомагають усвідомити роль тих чи інших тварин у житті людини, ставлення до них, прослідкувати, які залишки стародавніх вірувань та обрядів збереглися до наших днів.

Народні легенди та перекази, що стосуються тварин, знаходимо і в праці О. П. Знойка “Міфи Київської землі та події стародавні”[10; 31]. Ці матеріали дають нам змогу глибше прослідкувати походження фразеологізму, конкретизувати його семантику.

До образу тварини як символу звертався у своїй статті Л. М. Дяченко[6; 37], де пояснював механізм виникнення символу, пов’язуючи його із співвідношенням предмета і певної властивості, що сприймається як їхня постійна ознака.

Даний матеріал дає змогу прослідкувати, які ознаки конотує та чи інша тварина у певному фразеологізмі, ідіомі, паремії.

Актуальність даної теми полягає у необхідності розв’язання питання про системні закономірності в лексико-семантичній групі фразеологізмів, пов’язаних зі свійськими тваринами, такими як кінь, віл, корова, вівця, баран, свиня та інші.

Об’єктом дослідження даної роботи є фраземи зі словами на позначення свійських тварин, які зафіксовані у різноманітних збірниках фразеологічних одиниць, довідниках українських ідіом.

Предметом дослідження обраної курсової роботи є класифікація цих одиниць за структурою та семантикою, а також їх групування за визначеними семами.

Метою цієї роботи є з’ясування, з якими конотативними семами виступають лексеми на позначення тварин. Досягнення даної мети здійснюється шляхом вирішення наступних завдань:

вибрати фразеологізми, усталені порівняння і паремії, до складу яких входять лексеми на позначення свійських тварин;

з’ясувати з яким конотативним значенням ці лексеми функціонують в українській фразеології;

з’ясувати джерело походження даної конотації, опираючись на давню українську міфологію, традиції та звичаї нашого народу.

Матеріалом роботи є назви свійських тварин, які втілені в різноманітних фразеологізмах української мови.