Народні вірування та традиції в українській фразеології (свійські тварини)

Вівця символізує корисність, беззахисність, доброту, іноді глупоту. З такими значеннями використовується і в художніх творах, зокрема у творі Лесі Українки “Тепер ся жінка, мов вівця покірна”.

Лексема вівця у фразеологізмах виступає з такими семами:

’корисна тварина’: “Більше вовни дасть дурна овечка, як мудрий цап”, “Вівця, як бджола, дає один прибуток”, “Добра штука оця вівця: і кожух, і свита, і губа сита”;

’покірність’: “Покірна як вівця”, ”Як овечка: не скаже ні словечка”, ”Він овечу натуру має”;

’згрупованість’: “Куди баран, туди й вівця”, ”За єднов вівцев ціле стадо біжить”;

’беззахистність’: “Біда вівцям, де вовк пастушить”;

’невеликий розум’: “Розумна як попова вівця”, “Дурна вівця і перед вовком висповідається”, ”Дурна вівця – вовкові вечеря”;

’войовничість’: ”Ходить як овечка, а буцькає як баран”. [23; 75]

Як бачимо, вівцю українці шанують і поважають більше як корисну тварину, яка не приносить збитків. О. П. Знойко зазначає[10; 127], що вона була священною твариною на Русі. А. С. Килимник вказує[12; 76], що на Щедрий Вечір гурт парубків водив Меланку разом із козою або бараном.

Лексема вівця у пареміях конотує здебільшого такі ознаки як ’беззахистність’, ’покірність’, тобто вона не здатна себе захистити. Дуже цікаве “пояснення” давав цій рисі український народ. С. Плачинда наводить легенду[22; 75], за якою вівці – це перетворене плем’я добричів. Вони ні з ким не воювали, не вбивали тварин, не їли м’яса, збирали цілющі трави і лікували сусідні племена. Їх захотіли знищити готи за відмову воювати на їхньому боці, і Перун перетворив ці племена у вовків і овець. Тому основним ворогом вівці є вовк.

Цікавою з погляду науковця є приказка “Сива вівця теж родить чорне ягня”. Можливо, лексема ’чорне’ конотує ознаку ’відмінного, іншого кольору, ніж мати’. Але припускається і не таке трактування. Українці вірили, що тварини чорного кольору приносять нещастя, що в них сидить диявол. Тому дану паремію можна розшифрувати так: і хороша (корисна) тварина може створити, народити щось лихе, те, що має зв’язок з дияволом.

Вовк і баран (ягня) уособлюють хижака і його жертву, сильного і слабкого. Таке уособлення походить з часів античності. Зокрема, Л. Глібов використав цей сюжет у байці “Вовк та ягня”.

У пареміях лексема баран також конотує такі ознаки як ’нікчемність’, ’впертість’, зрідка ’підступність’, та інші:

’нікчемність’: “Сім літ барана пасла, не було ні сира, ні масла”;

’впертість’: “Старий баран має твердий ріг”, “Чим баран старший, тим ріг твердіший”;

’підступність’: “Добрий, як баранчик, тільки по-вовчому виє”;

’войовничість’: “І баран буцне, як зачепиш”;

’невеликий розум’: “Не робись бараном, то й вовк не з’їсть”.

Ще б хотілося зупинитися на значенні лексеми баран, як лайливого прізвиська. Як зазначалося раніше, Н. Зайченко найменування тварин як характеристику людини з певними властивостями, поділяє на три групи: безпосередні, опосередковані і зооморфізми-символи [9; 47]. Зооморфізм баран у значенні ’тупа, нерозумна людина’ можна віднести до третьої групи. Наприклад, “Дивиться як баран на нові ворота”, “Розумний як баран”. Його поняттєве ядро відображає у свідомості людини гіпотетичні риси, які начебто властиві об’єкту номінації. До речі, зооморфізм баран конотує ознаку ’тупість’ і в інших мовах. [23; 345]

Ще одна тварина, до якої неоднозначно ставиться наш народ, – це свиня. Із компонентом свиня побутує багато народних висловів. Цих тварин селяни продавали, сало і м’ясо були цінними харчовими продуктами. Багато паремій вживається у переносному значенні: звички тварини (рити землю, лізти в город, купатися в грязюці, вперто кудись пхатися) закріпились і в характері людини, у описах її негативних рис, поведінки, норм життя, моралі. За Н. Зайченком[9; 85], лексема свиня – опосередкований зооморфізм, адже фізичні, зовнішні властивості тварини переводяться у моральний план з фізичного.

Як вже згадувалося вище, до свині наш народ ставиться неоднозначно. За словами О. П. Знойка[10; 78], свиня-роха була символом сонця, вогню, тобто священною твариною на Русі. Не даремно існує давня загадка “Тремтить свинка – золота щетинка” (вогонь). Митрополит Іларіон згадує[18; 67], що від вшанування вепра (свині) у нас залишився звичай колоти його на Різдво і мати свинячі ковбаси та кишки як жертовні. О. Воропай вказує[5; 54], що на великодні свята на столі теж мало бути печене порося з хріном – символ сонця. Саме про ці звичаї і говориться у прислів’ї “Людям свято – свині смерть”. Пізнінше вона стала нечистою твариною, на якій їздять дияволи і навіть перекидаються нею. Саме тому на Паску свиню, як і кота з собакою, не частували свяченим хлібом, зазначає С. Килимник[12; 67]. У чорта свиняче рило замість носа. Свиня стала символом нерозбірливості, нахабства, через те і побутує прислів’я “ Знав добре Біг, що не дав свині ріг”.

В українській фразеології паремійного типу лексема свиня конотує такі ознаки:

’корисна тварина’: “Були б свинки, буде сало і щетинки”;

’спадковість’: “Від лося лосята, а від свині – поросята”;

’підпорядкованість’: “Корита не ходять до свиней, а свині до корит”;