Народні вірування та традиції в українській фразеології (свійські тварини)

’впертість’: “Не кидай перлів свиням, бо потопчуть їх ногами”. Цей вислів має біблійне походження. Значення цього фразеологізму таке, що не варто поганому щось добре радити, бо він не послухає.

’Пихатість’: “Ото я! Попова свиня”, “Хвалилася свиня, що об панський тин чухалась”, ”Піднімайте, свині, хвости, бо глибоко морем брести”;

’нікчемність’: “Куме Андрею, не будьте свинею, коли вас люди величають”, ”Не дано свині на небо глянути”, “Не рівна свиня до коня: ростом маленька, голова вузенька і шерсть не така”, “Свиня свинею і пропаде”;

’тварина, яка приносить дуже мало користі’: “Од свинячого полку не буде толку”;

’ненажерливість’: “Кинь, не побачиш, як свині з’їдять”, “Свиня полудня не знає”;

’непридатність до роботи’: “На свиню хоч сідло надінь – все конем не буде”;

’найнищий ґатунок’: “Із свині чоловік нігди не буде, але з чоловіка свиня ся може стати”, “І святи свиню, то свиня все буде свинею”, “У нас самих навіть свині не їдять”, “Не варт свині пасти”, ”Куди свині до коня”;

’потворність’: “Красива як свиня сива”, “З свинячим писком та в пшеничне тісто”, “З свинячою мордою в бубличний ряд”, “З свинячим рилом та в пшеничне борошно”, ”Не свинячим рилом лимони нюхати”;

’тупість’: “Дурний як сто свиней”, “Розбирається як свиня в апельсинах”, ”Сип свині перець, а вона гадає, що горох “, “Або свиня знає, що перець, а що гречка”, ”Клапоуху хоч родзинками годуй, а все буде клапоуха”;

’збиточність’: “Люди будують, а свині риють”, “Унадилась свиня в город”, “Якби свині крила, то вона б і небо зрила”, ”Пустити свиню в огород”, “Там такі городи, що й свині не зроблять шкоди”.

Як бачимо, український народ не дуже шкодує свиню. Хотілось ще зазначити, що лексема свиня у значенні “людина” конотує такі ознаки як ’нахабність’, ’неохайність’, ’набридливість’, ’підлість’:

’нахабність’: “Вліз як свиня в маорку”, ”Свині тільки рило просунути, а там і вся пролізе”, ”Посади свиню за стіл, вона і ноги на стіл”, “Самі свині та ще й собак розвели”, “Свиняча мама не загине”;

’неохайність’: “Валяється як свиня в барлозі”, “Запровадь всиню до чистої кучі, а вона все до гною лізе”, “Свиня і в піску грязюку знайде”, ”Свиня перше не з'їсть, поки не поваляє”, “Свиню чеши і мий, а вона знов у болото лізе”, “Свиня хоч і скупається, то й знов у болоті валяється”, “У свині своя звичка: як не в реп'яхах та поросі, то в болоті”;

’набридливість’: “Нахабний як свиня”, “Пхається як сі свиня під чоловіка”;

’підлість’: “Великої кошари свиня”, ”Голос дзвенячий, а совість свиняча”.

Багато фразем склав український народ про напасливого, захланного, такого, що міг би вжити свою владу, становище на шкоду інших, але їм не дано такої влади, а особливо про підпанків, які знущались з селян. У цих фразеологізмах лексема свиня виступає переважно з семами ’нахабність’ та ’впертість’: “Дай свині роги, то вона всіх людей переколе”, ”Дай свині роги – не вступиться з дороги”, ”Дай свині волю, то піде в фасолю”, ”Коли б свині роги, світ би перевернула”. [23; 89]

Дещо інше ставлення нашого народу ми бачимо до собаки. Воно неоднозначне. З одного боку, собака – тварина віддана, надійний помічник і охоронець. З іншого боку, у фразеології конотують такі ознаки як ’злість’, ’підступність’.

У легендах собака є найближчою до людини твариною і єдиним його вірним і надійним другом. Зліпивши першу людину й лишивши її просушуватися на сонці, Господь приставляє сторожувати собаку (щоправда, він виявився цього разу поганим сторожем), а Сам пішов Собі. Ось собака стеріг, стеріг, замерз і заснув (він тоді голий був, без шерсті). Йшов мимо чорт, угледів людину, роздер навпіл їй груди, нахаркав туди, тоді склав, як було, і знову поставив. Повертається Бог. Удмухнув у людину безсмертну душу, а людина раптом почала харкати. Бог тоді до собаки: «Як же ти не встеріг?» – «А я, – каже, – Господи, змерз та й заснув. Дай мені шерсть, тоді вірно стерегтиму». Бог дав йому після того шерсть, а людина так і зосталась назавжди вже з харкотинням. [4; 97]

’Вірність’: “Вірний як пес”, “Вивченого пса нічим не підкупиш”, “І собака чує, хто її годує”;

’корисна тварина’: “Добра собака краще, ніж зла людина”;

’злість’: “Злий як собака”, “Злого пса і після смерті пам’ятають”;

’неохайність’: “Собака не з’їсть, поки не покачає”, “Хто з псами ляже, з блохами встане”;

’Галасливість’: “Пса брехливого далеко чути”, “Бреше як Сірко на вітер”;

’нікчемність’: “Собаці собача честь”, “Така честь як собаці в ярмарок”;

’потворність’: “Гарний як пес базарний”;

’підступність’: “Не вір псові, бо вкусить”, “З собакою дружи, а палицю в руках держи”;

’беззазисність’: “Гибить як собака”, “Хто хоче собаку вдарити, той кия зайде”. [23; 93]

Те, що лексема собака (пес, Сірко) конотує різні ознаки за емоційною оцінкою пов’язано з усілякими повір’ями. Собака, за словами С. Плачинди[22; 98], була священною твариною давніх українців. Пес – символ бога вогню Симаргла і персоніфікований образ огнищанина, котрий оберігає свій дім і вогонь. Пізніше, з прийняттям християнства, зникає потреба у заступництві язичницьких богів, тому собака у свідомості українців набув деяких демонічних ознак. Собаці, як і свині, не давали свяченого на Пасху. На пса, за свідченнями І. Нечуя-Левицького[19; 31], перетворились відьми. Чорна собака, як вважалося, приносила нещастя, у ній сидів біс. Лексема собака у паремії “Моторна як собака чорна” конотує ознаку ’швидкість’, а лексема ’чорна собака’ можна трактувати як синонім до слова чорт.

Дуже цікаве спостереження зробила І. О. Кононенко у своїй статті[14; 56]. Вона стрерджує, що повна або часткова втрата національно-культурного підґрунтя фраземи обмежує її вживання в усному побутовому мовленні. Так, фразема “Ухопив як пес з обметиць” (потерпів невдачу) вживається рідко, бо мало кому відомо, що обметиці – це залишки – залишки борошна на жорнах.

 

 

Утворення фразеологічних одиниць – це тривалий історичний процес, який характеризується об’єктивними закономірностями розвитку мови. Ігнорувати його або уявляти собі існування у мові фразеологічних одиниць як просте переосмислення певних словосполучень – значить перекреслити історію їх формування. Вони неоднорідні за функціональними ознаками і неоднакові щодо походження, тому що є дуже багато варіацій, легенд, переказів, що пояснюють походження одного і того ж фразеологізму. Таким чином, пояснення причин утворення фразеологічних одиниць неможливе без аналізу народних вірувань наших пращурів.

Класифікація фразеологічних одиниць відбувається за такими семами: за лексико-граматичною семою “жива істота”, яка являє собою найабстрактніший елемент структури значення фразеологізму; за категоріально-лексичною семою “тварина”; за диференційною семою родового значення, яка забезпечує асоціативні реакції парадигматичного типу: вода → рідина; ворона → птах; бджола → комаха; за диференційними семами видового значення, які звичайно відображають у структурі значення суттєві параметри денотата (його форму, розмір, морфологічну будову, відмітні зовнішні ознаки, внутрішню суть, призначення, просторові, часові відношення) ; за конотативними (раціональними та емотивними) семами.

Отже, семантичний зміст найменування в їхньому комінативному значенні може бути представлений як сукупність пов’язаних ієрархічними відношеннями неоднорідних щодо своєї значущості мікро одиниць – сем, набір і співвідношення яких у структурі значення кожного конкретного фразеологізму різні, що виявляється при вторинній комінації.

Дуже важливим аспектом є залучення різних легенд, повір’їв, звичаїв для тлумачення та роз’яснення чому саме та, а не інша лексема виступає на першому місці в певному вислові. На це існують свої причини, ключ до яких потрібно шукати в глибинах народної мудрості та фантазії.

Результати дослідження дозволяють зробити такі висновки, що в ідіомах, фраземах та пареміях можна спостерігати засвідчені у художній формі народні вірування, прикмети, перекази, легенди. Ґрунтовне вивчення фраземного складу із тваринною семантикою показало, що дана фраземіка становить систему, тобто сукупність взаємозумовлених чи певним чином упорядкованих елементів, що утворюють єдність.

Українська фразеологія відбиває натурфілософські погляди, символіку українського народу, побудованих на персоніфікаціях, своєрідному образному сприйманні картин світу. Безперечно, фразеологізми пов’язані зі свійськими тваринами посідають чільне місце в українській фраземіці. І класифікація фразеологічних одиниць за семантикою є чи не одним із найважливіших завдань вивчення фразеології.

 

 

Алефіренко М. Ф. Лінгвокреативні процеси формування фразеологічної семантики// Мовознавство. – 1988. – № 5. – С. 35.

Білецький Л. Історія української літератури. – Авсбург. – 1947р.

Болтанович З. Українська народна медицина. – К., 1993. – с. 386.

Булашев Г. О. Український народ у своїх легендах, релігійних поглядах та віруваннях. – К., 1992. – 412 с.

Воропай О. Звичаї нашого народу. – К. – 1993. – с. 254

Дяченко Л. М. Фольклорна символіка як засіб відображення національного світогляду// Мовознавство. – 1997. – № 2. – С. 56 – 59.

Етимологічний словник української мови за ред. Ужченка, К., – 1991.

Жайворонок В. В. Слово в етнопсихологічному контексті// Мовознавство. – 1996. – № 1. – С. 14 – 17.

Зайченко Н. Ф. До питання про системні закономірності в лексико-семантичній групі зоосемізмів// Мовознавство. – 1983. – № 4. – С. 44.

Знойко О. П. Міфи Київської землі і події стародавні. – К., 1989. – с. 140.

Зубков С. Д. Українські прислів’я та приказки. – К., 1992. – 412 с.

Килимник С. Український рід у народних звичаях в історичному освітленні. – К., 1994. – 287 с.

Кірілкова Н. В. Народні вірування в українській фразеології та пареміях// Актуальні проблеми сучасної філології. – 1999. – № 7. – С. 106.

Кононенко В. І. Українська народна фраземіка: трансформації образу// Мовознавство. – 1993. – № 5. – С. 21.

Костомаров М. І. Слов’янська міфологія. – К. : Либідь, 1994. – С. 382.

Крепель І. В. До проблем фразеологічної комінації// Мовознавство. – 1991. – № 6. – С. 41.

Мечковська Н. Б. Мова і релігія. – М., ”Гранд”. – 1998. – с. 83

Митрополит Іларіон. Дохристиянські вірування українського народу. – Вінніпег. – 1965

Нечуй-Левицький І. Світогляд українського народу. – К., 1993. – 88с.

Остапович О. Я. Фразеологізовані образи-символи з країнознавчою семантикою у мовних взаєминах Австрії і України// Мовознавство. – 1996. – № 6. – С. 31.

Парій В. А. Роль конотацій у формуванні фразеологічного значення// Мовознавство. – 1988. – № 1. – С. 45.

Плачинда С. Словник давньоукраїнської міфології. – К., 1993. – 410с.

Прислів’я та приказки: Природа. Господарська діяльність людини/ Упоряд. М. М. Пазяк. – К., 1989. – 480 с.

Скрипник Л. Г. Фразеологізми української мови. – К., Наукова думка, 1973. – 386с.

Ужченко В. Д. Народження і життя фразеологізму. – К., 1988. – 279с.