Народні вірування та традиції в українській фразеології (свійські тварини)

Даний матеріал може бути використаний для поглиблення знань щодо українських вірувань, традицій, звичаїв, у чому полягає практична цінність даної курсової роботи.

Дане дослідження складається зі вступу, двох розділів, висновків та списку використаної літератури.

У першому розділі розглядається походження і семантика усталених виразів із лексемами кінь, віл, тур, корова.

У другому розділі подана характеристика семантичних особливостей та джерела походження фразеологічних компонентів вівця, баран, свиня та собака.

 

 

 

Український народ один з менших синів в сім’ї індо-європейських народів, який має дуже давню і цікаву міфологію. Але тепер зостались тільки уривки з давньої міфології, що дійшли до нашого часу в устах народу. Але, не зважаючи на те, що християнські догмати і християнська мораль уже ввійшли в народне життя, ще й досі між народом не згинуло давнє поганство. Воно ще й досі держиться в житті народу: в образах і звичаях, в колядках, щедрівках, веснянках, купальних піснях, в весняних іграх, в приказках і прислів’ях, забобонах. [4; 24]

Первісна людина жила часто по лісах, і постійно мала тісну стичність зо звіриною. Власне довкільна звірина найбільше не давала людині спокою, і змушувала її думати про себе.

Шанування звірів, особливо великих і сильних, розпочалося з глибокої давнини. Деякі звірі ставали вірними покровителями людини, коли з ними було вміло складено умову чи дружбу. Такі звірі, як захисники певного роду чи племені, звалися тотемами.

Тотемізм розвивався дуже поволі, і залишки його позостались скрізь, а також і в нас, хоч і малі. Тотема не можна було вбивати, – йому треба завжди догоджати й належно годувати, за що він допомагає, або хоч не шкодить. Шанування звірів було ще й у тому, що поважні люди приймали собі якусь звірину назву, наприклад, у “Слові о полку Ігоревім” князь зветься Туром, а звіриних прізвищ у нас і тепер дуже багато, наприклад: Вовк, Лев, Лисиця, Заєць, Півень, Курочка й багато інших.

Стародавня стаття: ”Толкованіє имен человіческих” подає, що люди часто вживають імена вовчі замість агнчих. Хто приймає вовче ім’я, той “вмісто світа тму удержав, душу свою погубит” (Алфавит поч. ХVІІ в. ч. 72, бібліотека М. Іларіона).

В епоху тотемізму постала велика персоніфікація звірів, що відбилося і в самій мові. Зокрема, такі вирази як: лисичка-сестричка, вовчик-братик та інші. Це уособлення звірів ясно вказує і на спосіб життя, – на ліс та на ловецьке зайняття.

По наших казках, піснях завжди бачимо повну персоніфікацію всіх звірів, зокрема, епос Івана Франка “Лис Микита”. Та й тепер вірить народ, усі звірі і птахи говорять, тільки мови їхньої людина не знає, але добре розуміють її всякі відуни та ворожбити. Під Новий Рік (або під Йордан) вся домова худоба говорить, особливо воли, корови та коні, і коли господар прислухається, може почути й оповідання про себе та про свою долю. [18; 56]

У одному з повітів записано таку оповідь. Один дуже скупий чоловік, маючи намір пересвідчитися в тому, чи справді воли розмовляють між собою людською мовою напередодні Нового року, сховався звечора до волів у ясла. Незабаром він справді почув їхню розмову. Воли говорили один одному: «Нічого нам їсти: господар сам усе поїв. Ляжемо хоч перепочинемо, бо завтра повеземо свого господаря на цвинтар». Господар дійсно наступного дня помер. За якийсь прогріх худоби Бог відібрав їм дара мови, але нашу мову худоба часто розуміє. [4; 46]

Домова худоба з найдавнішого часу була й є у великій пошані українського народу, – це члени родини, що працюють на неї. Худобу не забувають під час великих свят: її обкаджують ладаном і окроплюють Йорданською водою, на Великодень гуцули й тепер христосуються з нею. Як покійника виносять із хати, випускають із хлівів чи приганяють з поля всю худобу, щоб попрощалась зі своїм ґаздою (господарем). [18; 76]

Вдавнину було немало й усяких писаних праць про звірів, ще “Бестіярії”, що сіяли серед людства різні легенди про звірів; так само й “Физіолог”, що був поширений у нас, наповнений легендами про звірів, і багато з цього поширилося ще й тепер серед народного знання та вірування. Його охоче читали, а в XVI-XVII віках Церква легенди про звірів ширила в своїх проповідях. Так, проповідник Іоаникій Галятовський (помер у 1688р.) у своєму творі “Наука албо способ зложення казання” (1659р.) повчав священників, що для проповідей “треба читати книги о звірях, птахах, гадах, рибах, деревах, зелах, каміннях і розмаїтих водах, которії в морі, в ріках, в студнях і на інших місцях зайдуються, і уважати їх натуру, і тоє собі нотувати і аплікувати (додавати) до своєї речі, которую повідати хочеш”. І справді, в друкованих проповідях XVI-XVII віків знаходимо багато різних легенд про звіриний світ.

Звірина завжди вдячна за зроблену їй ласку, і оповідань про це багато по всьому