Нарис у співвідношенні з жанрами російської оповідної прози кінця ХІХ – початку ХХ століть

Предметом дослідження є особливості розвитку жанру нарису в російській літературі зазначеного періоду, формування в цьому жанрі нового осмислення співвідношення людини і суспільства, сутнісних понять буття, характеру співвідношення документалізму та художньої образності.

Методи дослідження. Мета і завдання дисертаційної роботи зумовили застосування історико-генетичного і системного методів аналізу художнього тексту. Перший дозволяє унаочнити еволюцію жанру, “постійні” характеристики жанрової моделі і якісні зсуви в “змінних”. А звернення до системного методу надає можливість віднайти чіткі критерії жанрової ідентифікації твору. До того ж, саме жанр, у нашому розумінні, є системоутворюючим центром, що сприяє організації й осмисленню історико-літературного матеріалу.

Наукова новизна одержаних результатів визначається тим, що вони збагачують і доповнюють існуючі дослідження жанру нарису останньої третини ХІХ – початку ХХ ст. ст., уточнюють уявлення про типологію цього жанру, а також своєрідність форм вираження авторської свідомості в ньому. Завдяки цьому уможливлюється корекція традиційного погляду на жанрову систему оповідної прози російської літератури кінця ХІХ – початку ХХ ст. ст., з’ясовуються деякі істотні закономірності літературного розвитку на межі століть.

Практичне значення одержаних результатів визначається тим, що результати і висновки роботи можуть бути використані при розробці як загальних, так і спеціальних курсів з історії російської літератури кінця ХІХ – початку ХХ ст. ст. у вищих навчальних закладах, а також при створенні підручників і учбових посібників з цих курсів.

Апробація результатів дослідження. Основні положення дисертації викладені у 6 статтях, опублікованих у фахових виданнях, а також у тезах доповіді на науковій конференції, обговорені на засіданнях кафедри порівняльного та російського літературознавства Дніпропетровського національного університету і оприлюднені у доповідях на п’яти наукових конференціях: VI Міжнародній науковій конференції “Франція та Україна” (Дніпропетровськ, 2000) ; ХІ Кримських міжнародних Пушкінських читаннях “Морской вектор в судьбе России: история, философия, культура” (Феодосія, 2001) ; Х Кримських міжнародних Шмельовських читаннях “И. С. Шмелев и литературный процесс ХХ-XXI вв. : итоги, проблемы перспективы” (Алушта, 2001) ; міжнародній науковій конференції “Література в контексті культури” (Дніпропетровськ, 2001) ; науковій конференції “Література в контексті культури” (Дніпропетровськ, 2002), ХІІ Кримських міжнародних Пушкінських читаннях “Русская культура и славянский мир” (Алупка, 2002).

Публікації. Основні положення дисертації відображено у шести публікаціях, опублікованих у наукових фахових виданнях (2, 8 др. арк.), та тезах міжнародної конференції (0, 3 др. арк.).

Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів та висновків. Список використаної літератури включає 160 джерел. Дисертація викладена на 189 сторінках тексту. Загальний обсяг роботи становить 200 сторінок.

 

У Вступі обгрунтовується вибір теми, її актуальність, формулюється мета та завдання дослідження, визначається наукова новизна, теоретична та практична значущість виконаної роботи, визначаються методи дослідження.

Перший розділ – “Становлення та розвиток жанру нарису” – складається з двох підрозділів. У першому підрозділі “Своєрідність нарисового жанру і проблеми його вивчення” подано короткий огляд існуючих поглядів на жанрову природу нарису. Проблеми становлення і розвитку цього жанру висвітлюються в роботах П. Басинського, В. Богданова, О. Волкова, Л. Гінзбург, М. Глушкова, Б. Єсіна, Є. Журбіної, В. Козьміна, В. Кулєшова, В. Михельсона, В. Рослякова, Г. Степанової, О. Цейтліна, М. Щеглова, П. Юшина. Дослідники визнають, що нарис є “гібридним” жанром і знаходиться на стику художньої літератури й публіцистики, а межі, що виокремлюють його з-поміж інших прозаїчних жанрів, розмиті й доволі умовні. Тому В. Халізєв, наприклад, вважає нарис “позародовою формою”. Проте почасти більшість дослідників відносить жанр нарису до епічного роду літератури і відзначає, що цей жанр наближається до публіцистики і наукового дослідження. Як правило, нарис визначається як невеликий художній твір, в основу якого покладено відтворення реальних фактів, подій, осіб. Для нарису характерною є постійна присутність на першому плані автора, що роз'яснює, коментує, узагальнює, здатного не тільки відбивати дійсність, але й перетворювати її у світлі визначеного світобачення. Сьогодні, мабуть, ніхто не заперечуватиме правомірність художнього вимислу в нарисі, однак він щоразу певним чином співвідноситься з документальністю, поза якою нарис немислимий. Л. Гінзбург у статті “Про документальну літературу і принципи побудови характеру”  писала про необхідність розмежування понять “фактична точність” і “установка на істинність”. Тільки остання абсолютно необхідна в документальній прозі. Для нариса установка на істинність є найважливішим структуроутворюючим принципом, хоча такий його жанровий різновид, як документальний нарис, не виключає й достовірної точності. У цьому підрозділі подано також різні типи жанру нарису і виділено його основні різновиди.

У другому підрозділі “Найважливіші тенденції в розвитку нарису і особливості його взаємодії з іншими жанрами оповідної прози” увагу зосереджено на історії виникнення нарису, підкреслюється, що одним із “найстаріших” є подорожній нарис, започаткований із давньоруськими “ходіннями”. Зрозуміло, у середньовічній літературі формуються лише окремі елементи нарисового жанру; як самостійний жанр нарис складається лише у XVIII ст. У російській літературі жанр нарису репрезентують передусім “Путешествие из Петербурга в Москву” (1789) О. Радіщева та “Письма русского путешественника” (1797) М. Карамзіна. На початку XIX ст. в Росії стверджуються традиції подорожнього й починають формуватися риси моральноописового нарису. Найбільш досконалими реалізаціями жанру нарису