Нарис у співвідношенні з жанрами російської оповідної прози кінця ХІХ – початку ХХ століть

Моральноописовий нарис однаковою мірою далекий і від літератури ідеологічних установок, і від літератури, що прагне філософськи осмислити буття; він обмежений відтворенням побутової сторони життя, у ньому деталізовано відбито предметний світ: на першому плані побут, щоденні справи героїв. У цьому різновиді нарису художній час є циклічно-побутовим, він, як правило, зводиться до теперішнього, не розвивається, але повторюється. Якщо ж і зображується рух часу, то цей рух знаходиться в рамках річного циклу. Скажімо, у А. Бахтіарова в нарисі “На столичных окраинах” існування мешканців околиць малюється в залежності від зміни пір року. Єдність тематики моральноописових нарисових циклів, на відміну від проблемних, зумовлена не cтільки образом автора, що осмислює і витлумачує зображуване, скільки нерозривністю нарації, чіткістю тематичної рами.

До третього розділу – “Проблемний нарис” – входять три підрозділи. У першому підрозділі “Жанрова природа нарисових циклів М. Є. Салтикова-Щедріна” розглядаються найважливіші нарисові цикли письменника. Продовжуючи традицію нарису “натуральної школи”, М. Салтиков у “Губернских очерках” (1856-1857) відтворює стан російського провінційного суспільства і його структуру. Тут спостерігається надзвичайно характерна для проблемного нарису постійна присутність на першому плані близького автору оповідача, який пояснює, коментує, узагальнює зображувані події. Така ж функція героя-оповідача (або автора-оповідача) у більшості нарисових циклів М. Салтикова. Художньо-образний елемент у цих циклах служить ілюстрацією публіцистичних міркувань автора, що складають основний зміст циклу. Нариси М. Cалтикова будуються як проблемні, в них увиразнені найважливіші соціально-моральні питання, навколо яких об’єднується матеріал. Крах кріпосницьких форм життя і формування нових, капіталістичних складає основний зміст “Писем о провинции” (1868), “Господ ташкентцев” (1872), “Помпадуров и помпадурш” (1874), “Убежища Монрепо” (1879). У “Благонамеренных речах” (1876), “В среде умеренных и аккуратных” (1877), “За рубежом” (1881) змальовано колективний портрет старих і нових господарів життя. У “Письмах к тетеньке” (1881) йдеться про життя сучасного російського суспільства, місце в ньому інтелігенції. Життя Російської держави та існування звичайної, пересічної людини серед “роздираючих дрібниць повсякденності” досліджується в “Мелочах жизни” (1887). Щедрінські цикли нарисів розвивалися в напрямку ускладнення структури, і останній з них (“Мелочи жизни”) вирізняється граничним змістовним навантаженням усіх компонентів тексту. У цьому циклі наявні такі різноспрямовані стильові тенденції, як прагнення до достовірності, сатирико-публіцистичний і ліричний суб'єктивізм, дидактично-моралізаторське начало тощо. Завдяки складному взаємопереплетенню прийомів оповіді (опосередковано-пряма мова, оповідь від першої особи або анонімного оповідача, внутрішній монолог персонажа та ін.) у нарисових циклах виникає властива стилю М. Салтикова змістовна та жанрова двоплановість – специфічний синтез смішного і сумного, комічного і трагічного.

Другий підрозділ “Єдність художнього і публіцистичного начал у нарисових циклах Г. І. Успенського” містить аналіз нарисової творчості письменника; розглядаються нарисові цикли “Из сельских дневников” (1880), “Крестьянин и крестьянский труд” (1880), “Власть земли” (1882), в яких Г. Успенський висвітлив увесь спектр тем, пов'язаних із життям російського пореформеного селянства. В оповідній системі нарисів і оповідань письменника важливу роль відіграє образ автора-оповідача, надзвичайно близького автору. Він не ховає своєї влади над персонажем, що разом з ним бере участь у своєрідному експерименті, ставиться в обрані ним, оповідачем, умови. Суттєву роль у нарисах Г. Успенського виконують діалоги героя-оповідача з персонажами. Діалоги з Іваном Єрмолайовичем або, скажімо, з Іваном Босих є важливою і значущою частиною нарисів. За їх допомогою вводяться нові факти, нові ситуації, які дають можливість для широких соціолого-публіцистичних узагальнень. Поєднання об'єктивного відбитку дійсності з її суб'єктивним, відверто публіцистичним тлумаченням є в цілому характерним для белетризованого художньо-публіцистичного нарису. Публіцистика спирається на художній образ, доповнює, продовжує його або органічно витікає з нього самого. У нарисах Г. Успенського сільське життя статичне і консервативне, йому властивий лише один вид руху – по колу, по траєкторії, заданій традицією. Цей рух неквапливий, підпорядкований календарному побутовому часу, але він повсякчасно співвідноситься з часом історичним, часом катастрофічних змін, що несуть руйнування селянському “світу”.

Третій підрозділ “Факти і документи в “точно адресованих” нарисах В. Г. Короленка” присвячений публіцистичній творчості В. Короленка 90-х рр., десятиліття, коли письменник створює цикли нарисів, насичених точними економічними, соціально-побутовими і географічними відомостями, статистичними викладками, тобто нариси документальні (“В пустынных местах”, 1890; “Павловские очерки”, 1890; “В голодный год”, 1893; “Мултанское жертвоприношение”, 1895-1896 та ін.). Об'єктивна інтонація оповіді в цих нарисах поєднується з відкритою публіцистичністю, прямою емоційною авторською оцінкою зображуваного.