Нарис у співвідношенні з жанрами російської оповідної прози кінця ХІХ – початку ХХ століть

У 40-х рр. XIX ст. в російській літературі відбувалися помітні зміни. У цей час зображення людини з прикметними подробицями й дрібницями її щоденного життя стає чи не найважливішим художнім завданням. Змінюється вся жанрова і тематична організація літератури, і на передній план її розвитку виходить нарис. Саме нарис у цей період є джерелом запозичень для таких складних жанрів, як роман, повість, оповідання. Тоді і виникла назва нового літературного напрямку – “натуральна школа”, яка, на думку О. Цейтліна, зобов'язана своїм народженням фізіологічному нарису більше, ніж повісті або роману. Д. Григорович, В. Даль, М. Нєкрасов, І. Панаєв, В. Соллогуб – найбільш знані російські “фізіологи”. Досягнення фізіологічного нарису в 40-х рр. ХІХ ст. були незаперечними, проте у 50-60-ті рр. нарис як жанр спіткала криза, причина якої полягала в тому, що “фізіологія” не дозволяла досить чітко позначити соціальну стихію російського життя, але підлягало суворому системному аналізу. Принципи персоніфікації, розроблені у “фізіологіях” 40-50-х рр., у наступний період застосовуються більш творчо. Селянська тема втілюється у “Нарисах селянського побуту” (1856) О. Писемського, який став попередником М. Успенського, Г. Успенського, В. Слєпцова, О. Лєвітова, Ф. Решетнікова та інших письменників 70-х рр., що розробляли цю ж тему.

Останні десятиліття XIX ст. стали межею між двома літературними епохами, що виразно позначилось на характері розвитку російської прози цієї доби: виникла недовіра до традиційних художніх форм, розхитувалися звичні жанрові та стильові канони, мала місце зміна “головних” жанрів. У різних жанрах оповідної прози відбувалося злиття нарисового документалізму з поетичною символікою та романтичною гіперболою, поєднання психологічної і соціологічної точок зору. Нарис межі століть, як і інші жанри оповідної прози цієї доби, важко систематизувати та класифікувати, і лише із значною мірою умовності, беручи за основу класифікації прийоми типізації і характер вимислу, можна виокремити два його типи. У першому типі нарису – белетризованому – публіцистичне тлумачення і фактографічність поєднуються з художнім вимислом. У такому типі нарису соціальна типізація досягається за рахунок зображення підкреслено звичайних, правдоподібних ситуацій і деталей (що є характерним, наприклад, для нарисів Г. Успенського) і за допомогою різких гіпербол, гротеску, навіть фантастики (це властиве нарисовим циклам М. Салтикова-Щедріна, К. Станюковича). У белетризованому нарисі нівелюється відмінність умовного художнього образу від реального життєвого явища; художній образ тут хоча й не абсолютно дорівнює достовірним фактам, однак знаходиться ніби в одному вимірі з ними.

Проте вимоги нарисової точності й достовірності входили у суперечність з умовністю форми белетризованого нарису. Очевидно, що саме тому у нарисовій літературі наприкінці століття документально підтверджений реальний факт все частіше переважає над художнім вимислом, водночас публікуються нариси, насичені економічними, соціально-побутовими і географічними відомостями, статистичними даними. У такому типі нарису – документальному, точно адресованому – не залишилося місця вимислу: його автори пропонували читачеві своєрідну фотографію дійсності, звертались від емпіричних фактів до узагальнень, уникаючи повчань і моралізаторства. Проте первинна реальність відтворювалась письменниками вибірково, у світлі певного світогляду. До цього жанрового різновиду відносимо цикли нарисів В. Короленка і А. Чехова, в яких об'єктивна і спокійна інтонація поєднується з гострою публіцистичністю. Наслідком подорожі до Сибіру М. Д. Телешова були цикли оповідань і нарисів “Переселенцы” (1895) та “За Урал: Из скитаний по Западной Сибири” (1897). Важливою віхою творчої біографії В. М. Дорошевича стала поїздка на Сахалін, здійснена письменником у 1897 р. Враження від відвідування каторжного острова втілено у книзі нарисів “Как я попал на Сахалин” (1903) та “Сахалинская каторга” (1907). Документальною точністю зображення життя російського села вирізняються нариси М. Михайловського (М. Гаріна) “Карандашом с натуры” (1891) і “Несколько лет в деревне” (1892).

Вільна й пластична форма нарису сприяла тому, що цей жанр посів чільне місце у жанровій системі літератури і відіграв помітну роль у літературному розвитку останньої третини XIX ст., коли дедалі відчутнішим стає взаємовплив різних видів творчості – публіцистики, науки, мистецтва. Жанр нарису активно взаємодіяв з іншими оповідними жанрами, збагачуючи арсенал образотворчих засобів художньої прози. Принцип нарисового документалізму, зокрема, увиразнений в романі кінця XIX ст. Характерні ознаки історичного часу і конкретного місця активно уводились у романи П. Боборикіна, М. Потапенка, В. Немировича-Данченка, І. Ясинського. Нарисовий документалізм та автобіографізм були властивими і малій оповідній прозі В. Гаршина, В. Короленка, А. Чехова.

Другий розділ – “Моральноописовий нарис” – складається з чотирьох підрозділів. У першому підрозділі “Жанр моральноописового нарису у творчості А. П. Чехова 1-ої половини 80-х рр. ” розглядаються моральноописові нариси Чехова, основу яких складає безпосередня побутова замальовка, реальний життєвий випадок, конкретний життєвий факт, із переваженням описового матеріалу і слабкої