Нарис у співвідношенні з жанрами російської оповідної прози кінця ХІХ – початку ХХ століть

У другому підрозділі “Документальна достовірність і художній вимисел в книзі В. О. Гіляровського “Трущобные люди”” аналізується творчість Гіляровського 80-х рр., його книга “Трущобные люди” (1887), в якій зібрано оповідання і нариси письменника, присвячені життю московського “дна”. Нариси, що увійшли до цієї книги, вирізняються привабливою достовірністю, точністю деталей, виразністю портретів і описів. Як неодноразово відзначали дослідники, у російській оповідній прозі кінця XIX – початку XX ст. ст. дедалі ширше використовується оповідь у дусі й тоні персонажів. В. Гіляровський прагне зобразити дійсність такою, якою її відчуває і бачить його персонаж, чим підсилює відчуття достовірного свідчення, фактичної та психологічної точності, властивих нарису.

У третьому підрозділі “Продовження традицій моральноописового нарису у творчості В. О. Михневича, А. О. Бахтіарова, М. М. Животова” йдеться про нарисову творчість петербурзьких авторів, присвячену столиці Російської імперії. У нарисах В. Михневича змальовано петербурзькі вулиці та площі, ресторани і клуби, столичні парки й сади. Останні найбільш докладно описані у нарисі В. Михневича “Петербургские сады и их этнография” (1887), де представлено різні типи петербурзької публіки, що полюбляють збиратись в тому чи іншому столичному парку.

З такою ж уважністю вивчає життя Північної Пальміри А. Бахтіаров у книзі нарисів “Брюхо Петербурга” (1888)., яка містить докладний опис майже кожного із п'ятдесяти петербурзьких ринків, технології виробництва численних сортів ковбас, назви сотень видів товарів тощо. Автор докладно описує побут і звичаї артільників, різників, лахмітників, селян-чухонців, молочниць-оптинок, факельників та інш. Зображуючи різні сторони побуту Петербурга, Бахтіаров утримується від соціального викриття, прямого вироку та категоричних суджень.

Один з найбільш активних петербурзьких журналістів М. Животов, щоб проникнути у “черево” Петербурга, увійти у натовп простолюддя, міг тимчасово влаштуватись на роботу офіціантом у якийсь другосортний трактир, переодягнутись у лахміття бродяги або візницький сіряк. Автор прагнув якомога глибше проникнути у психологію свого персонажа, дізнатися подробиці його життя. Так, у нарисі “На извозчичьих козлах” (1897) створено своєрідну мозаїчну картину з життя величезного міста. Крім головних персонажів нарису, візників, читач бачить і ту “чисту” публіку, яку вони возять; у нарисі подаються виразні портрети представників різних соціальних шарів мешканців Петербурга, відтворюються їх побутові, професійні та соціальні особливості.

Нариси В. Михневича, А. Бахтіарова, М. Животова наслідували традиції моральноописового нарису “натуральної школи”, з її прагненням до документальності, використання статистичних та етнографічних даних, точного фіксування певних соціальних типів, опису життєвого укладу представників різних професій. Побут та емоційна атмосфера великого міста, жваве життя торгових вулиць і ринків, нетрів і біржі дедалі повніше відбиваються російською літературою наприкінці XIX ст. Так, Москва як втілення нового, буржуазного способу життя постає на сторінках роману П. Боборикіна “Китай-город”. Топографічно точно, з указанням районів і вулиць, ринків і торгових рядів, трактирів і ресторанів відтворюється в ньому стара столиця. Персонажі романів Боборикіна включені в життя торгово-промислового міста, і саме через особливості їх побутової поведінки письменник прагне з’ясувати і зафіксувати нові риси життєвого устрою.

У четвертому підрозділі “На грані між нарисом і оповіданням. “Киевские типы” та “Листригоны” О. І. Купріна” досліджується нарисова творчість письменника, якій притаманні гострота спостережень, м'який гумор, тока іронія. У циклі нарисів “Киевские типы” (1896) подаються узагальнені портрети представників різних шарів населення тодішнього Києва. Особистість автора відчувається в його нарисових замальовках; він – не безсторонній спостерігач, не копіїст, а небайдужий митець. Відзначається, що Купрін ставиться до своїх персонажів по-різному: це може бути презирство (як у нарисі “Студент-драгун”), незле глузування (“Днепровский мореход”, “Художник”), іронія, поєданана із жалістю (“Будущая Патти”, “Поставщик карточек”), сарказм (“Квартирная хозяйка”, “Доктор”), м'який гумор (“Пожарный”, “Заяц”) тощо. У фізіологічному нарисі переважав портрет, побудований на найдокладнішому перераховуванні деталей обличчя, фігури, одягу, жестів та інших зовнішніх ознак, що характеризують представника певної соціальної спільноти, скажімо, петербурзького будочника або шарманщика. Саме такий принцип зображення персонажа спостерігається в “Киевских типах”, проте Купріна більше цікавить колоритна особистість, аніж суспільна група. У нарисах письменника зустрічається більш складна модифікація експозиційного портрета, в якому можна віднайти риси, що свідчать про властивості характеру і внутрішнього світу персонажа, відтак опис зовнішності трансформується у соціально-психологічну характеристику. У нарисах Купріна річ виконує знакову функцію, як переконлива характеристика соціального стану, заможності або бідності (зокрема, мундир із білою підкладкою у студента-драгуна або коротенька тужурка з безліччю якорів у дніпровського мореплавця тощо). У “Киевских типах” речі є ознаками того чи іншого характерного для персонажа способу життя.

В. Гіляровський, В. Дорошевич, А. Чехов та інші письменники у своїй творчості розробляли різновид моральноописового нарису, відмінною рисою якого є пошук нових тем, нового героя і відповідних художніх форм їх втілення. Таким циклом нарисів можна назвати