Насилля як наукова соціально-педагогічна проблема

В кінці 70-х років поняття «Синдром побитої дитини» було розширене, і перший міжнародний конгрес з жорстокого поводження з дітьми і зневаги їх основними потребами відбувся в Женеві в 1976 р. [43, с. 110].

Слід зазначити важливу роль російських хірургів Н. І. Пірогова і С. Я. Долецкого в наданні допомоги дітям, постраждалим від насильства, і проведенні великої просвітницької роботи по попередженню цього феномена.

Не існує єдиного визначення жорстокого поводження з дітьми.

Проте, більшість дослідників і практиків в розвинених країнах користуються визначенням, запропонованим Гарбаріно: «Будь-яка дія або бездіяльність (упущення) по відношенню до дитини з боку батьків, осіб, їх замінюючих, а також установ або суспільства в цілому, внаслідок чого порушується фізичний або психологічний розвиток, здоров'я або благополуччя дитини, а також ущемляються його права і свобода» [60, с. 20].

Про поширеність жорстокого поводження з дітьми можна судити по такому показнику, як число дітей, відібраних протягом року у батьків, були позбавлені батьківських прав. Кількість таких дітей збільшилася в 5 років в 3 рази. За той же проміжок часу число дітей, що забираються щорічно у батьків без позбавлення останніх їх батьківських прав, виросло в 2 рази. Цей показник відображає як число дітей, що піддалися жорстокому зверненню, так і випадки зневаги основними потребами дітей. Неухильно росте число «соціальних сиріт» – дітей, що залишилися без піклування батьків. Якщо в 1992 р. їх було враховано 428, 4 тис, то в 2000 р. офіційні дані дають 662, 5 тисяч [60, с. 22].

Важливим інтегрованим показником, що відображає поширеність зневаги потребами дітей, є смертність дітей від неприродних причин (нещасні випадки, отруєння, втопили, вбивства, самогубства). У структурі смертності дітей від 0 до 15 років смерть від неприродних причин стійко займає перше місце, складаючи 25% від всіх причин смерті дітей цього віку [62, с. 14].

Отже, проблема жорстокого поводження з дітьми в сім'ї має багатовимірну природу. Це обумовлює необхідність системного, комплексного підходу до вирішення проблеми. Ключ до ефективності такої комплексної допомоги лежить у її координації, що доцільно покладати на соціальні служби.

 

 

У багатьох країнах сімейне насильство розглядається як серйозна соціальна проблема і входить в сферу інтересів різних академічних і практичних дисциплін. Вельми актуальною дана проблема є і для України, що знаходиться в тривалому і хворобливому періоді від одного політичного і соціально-економічного устрою до іншого. Як показує історія цивілізації, глобальні зміни в суспільстві завжди супроводжуються озлобленням.

Тоталітарна свідомість у родинному чи будь-якому іншому вихованні виробляє насилля, створює той контекст, у якому навіть окремі ненасильницькі дії дитина сприймає як вияв примусу, що викликає неочікувані для дорослих поведінкові реакції. Які спонукають їх до тактики насилля.

За В. Г. Постовим, українська родина та виховання підростаючих поколінь повинні відповідати ідеалам, перевіреним віками, а саме: ідеалу сім'я як першооснови життя людини, своєрідної фортеці, яка забезпечує розвиток і захист особистості; ідеалу праці – найповнішої форми вияву творчих здібностей і можливостей людини, джерела достатку й радості, забезпечення повноцінного життя родини; ідеалу духовності – синтетичної форми осягнення світу й себе в єдиному реальному вимірі творчої діяльності та гуманного ставлення до навколишнього середовища й людей [54, с. 16].

Розглядаючи родину як вагомий чинник виховання, і науковці, і практики схиляються до висновку, що українська сім'я сьогодні зазнає серйозних змін. На її функціях соціалізації несприятливо позначаються такі негаразди, як зубожіння населення, житлові проблеми, деградація системи традиційних виховних цінностей, безробіття, правова та матеріальна незахищеність подружніх пар та їхніх дітей.

Втрата колишніх соціальних орієнтирів і конфлікт життєвих цінностей, невпевненість в майбутньому, нестабільність соціально-економічної ситуації, зниження рівня життя, а також необхідність увалювати нестандартні рішення (що само по собі є дискомфортним, а нерідко і стресовим чинником) сприяють наростанню і інтенсивнішому прояву агресивності і жорстокості.

В зв'язку з цим сучасне насильство розглядається як своєрідна форма невротичного протесту особи проти різного роду стресових чинників, що тиснуть на неї, і умов соціального життя, до яких їй важко адаптуватися.

Насильство є засобом використання психічного, емоційного тиску або фізичної сили з метою заподіяння шкоди людини.

Сімейне насилля – це форма деструктивної соціальної взаємодії в сім'ї, що відображає її загальне неблагополуччя і порушення в ціннісно-нормативній сфері індивідів. Насилля в сім'ї є чинником соціального ризику, що спричиняє поглиблення соціально-психологічної та моральної відчуженості, взаємну недовіру і ворожість стосовно інших членів сім'ї, брутальність і жорстокість у спілкуванні [74, с. 15].

Типова модель сімейного насилля – це застосування сили сильнішим стосовно слабшого члена сім'ї. Сила може бути фізична чи обумовлена соціальним статусом.

Жертвою такої агресивної поведінки може стати:

дівчинка-підліток, яка страждає від сексуальних переслідувань свого вітчима;

хлопчик, якого лупцює мати алкоголічка;

старенька бабуся, яку ненавидить її сусід;

літній чоловік, якого принижує власна дочка [51, с. 28].

Однак здебільшого від насильства в сім'ї потерпають хлопці та дівчата. Це явище в Україні має не