Ольга Кобилянська в останній період творчості (від 1914 р.): ідейно-художня еволюція

Детально проаналізовано праці О. Бабишкіна, Н. Томащука, М. Лещенко, власне, заключні розділи їхніх праць. Написані у 1960-1970-ті рр., вони позначені впливом вульгарно-соціологічних підходів до аналізу мистецьких явищ. Не було зробено жодної спроби відійти від створюваного більшовицькою машиною міфу про О. Кобилянську як палку прихильницю й оспівувачку радянської влади. Більше того, приміром, В. Микитась у статті “До питання про ідейну боротьбу навколо творчості Ольги Кобилянської” одним із аргументів висунув статті адоративного характеру 1940-1941 рр., які приписувались перу письменниці.

Детально проаналізовано праці В. Вознюка, Е. Панчука, Ф. Погребенника, матеріали конференції “Творчість Ольги Кобилянської у контексті української та світової літератури” (Чернівці, 1988), семінарій З. Гузаря, – усі, якими поповнилось кобилянськознавство у 1980-ті роки.

У розділі зроблено акцент на тих позитивних зрушеннях, які відбуваються у кобилянськознавстві від початку 1990-х років. Окрім ряду републікацій роману “Апостол черні”, окремих публіцистичних виступів, мемуарної згадки про Миколу Євшана, зробленої нами публікації п’яти призабутих оповідань у “Буковинському журналі”, з’являються спроби нового прочитання спадщини письменниці. Це – брошура О. Химин “Ольга Кобилянська і національне питання”, захищені дисертації С. Кирилюк, І. Демченко, Л. Матусяк, ряд журнальних і газетних статей. Однак усі вони стосуються останнього періоду творчості письменниці лише частково.

Очевидним є і те, що дослідницька ніша інформації про останній період діяльності О. Кобилянської є незаповненою й на часі окреме цілісне дослідження його.

У другому розділі “Позабелетристична творчість письменниці” досліджено багатовекторну і різножанрову творчу спадщину О. Кобилянської нехудожнього характеру.

У підрозділі 2. 1. “Публіцистичні виступи 10-30-х років ХХ ст. ” зроблено аналіз матеріалів періодичних видань Буковини (Промінь”, “Каменярі”, “Час”, “Рідний край”, “Самостійна думка”, “Самостійна думка української матері”), Галичини (“Світ”, “Нові шляхи”, “Нова хата”, “ЛНВ”, “Критика”, “Жіноча доля”), Наддніпрянської України (“Плужанин”, “Червоний шлях”), Чехословаччини (“Нова Україна”), США та Канади, з якими співпрацювала О. Кобилянська у період від 1914 р. З’ясовано характер цієї співпраці, адже часописи, в першу чергу, продовжували залишатися місцем першопублікації художніх творів.

За 1910-1930-ті рр. 30 разів друкувались новели й оповідання, пройшов таку апробацію й роман “Апостол черні”, оприлюднювався у пресі автобіографічний і мемуарний доробок. По-друге, зросла кількість власне публіцистичних виступів О. Кобилянської, котрих налічуємо 15, причому їх тематика співзвучна з художніми творами того часу. Мова, стиль таких статей буковинки, як “До українського громадянства”, “Лист письменниці Ольги Кобилянської до українців в Америці”, близькі до образної мови “Апостола черні”, її малої прози. Використовуючи періодичні органи, письменниця могла звернутися до громадськості, висловити власне бачення тогочасних актуальних проблем.

Публіцистична спадщина О. Кобилянської 1910-1930-х рр. відзначається жанровою різноманітністю, тематичним багатством, є національною за змістом і цілісною за формою. Стосовно неї не потрібно робити якихось “натяжок”, адже це великий, належно не поцінований пласт автентичної творчості письменниці.

Підрозділ 2. 2. присвячений аналізові автобіографій 1920-х років, в ньому також з’ясовується наявність автобіографічного елементу та його співвідношення в різних текстах О. Кобилянської. що дає нам підстави виділити такі групи творів: Стосовно автобіографій О. Кобилянської 1920-х рр. дисертантка дійшла висновків:

Вони є вірогідним, об’єктивним, високоінформативним джерелом фактів про життя і творчість письменниці.

У них розкрито різноманітні, дуже важливі аспекти формування і становлення О. Кобилянської: оточення, впливи, світогляд, улюблена лектура, захоплення театром, музикою, малюванням, освіта і виховання. Знання автобіографій дає ключі до розуміння літературно-критичних та естетичних поглядів письменниці, допомагає пізнати історію написання основних її творів.

Витримані в дусі документального жанру, вони все ж таки відзначаються неповторною художністю.

Зіставлення раніших (1903 р.) і пізніших (1921-22, 1927 рр.) зразків автобіографічного жанру дає підстави говорити про розвиток майстерності, еволюційні зміни, що очевидно від часу першого звернення письменниці до цього жанру.

Відзначено як важливу рису своєрідність, неповторність автобіографій О. Кобилянської. Це правдива, невимушена, щиросердна сповідь з елементами спогаду, виразним вкрапленням самооцінки. За художністю, майстерністю ці життєписи можна поставити в ряд з найкращими зразками жанру в українській і світовій літературі.

У підрозділі 2. 3. – “Мемуарна творчість міжвоєння” доведено, що О. Кобилянська як мемуаристка найбільше зреалізувалася у центральному в мемуарній літературі жанровому різновиді портрета. Мемуарний портрет потребував від письменниці значно менше часу, ніж написання мемуарів у формі широкоформатного твору, менш тривалої підготовки. До того ж ця форма чи не найбільше відповідає особливостям людської пам’яті, яка, як підмітила А. Ахматова, ніколи не йде одним потоком, послідовно.

У підрозділі розглянуто історію написання спогаду “Д-р Софія Окуневська-Морачевська” (1926), створеного на листовне прохання сина героїні Юрія Морачевського. За своєю специфікою це мемуарний портрет-некролог, на відміну від твору про В. Стефаника (1931), написаного в жанрі спогаду. Поряд із відомими, вже опублікованими мемуарними портретами (“Моїй меві”, “Дещо з моїх споминів про М. М. Коцюбинського”, “Мрії письменника збулися” та “Пророцтво”) аналізуються маловідомі “Думки – спомини про Миколу Євшана”, що проливають більше світла на особисті взаємини обох діячів і вирізняються особливим ліризмом.

У проаналізованих мемуарах про С. Окуневську, Х. Алчевську, М. Євшана, В.