Ольга Кобилянська в останній період творчості (від 1914 р.): ідейно-художня еволюція

Третій розділ “Белетристика малих форм” цілковито присвячений розглядові новелістики, яка вийшла з-під пера О. Кобилянської після 1914 р.

У підрозділі 3. 1. “Антивоєнний цикл новел та оповідань О. Кобилянської: генеза, літературний контекст, художня еволюція” здійснено докладний аналіз як широко відомих творів письменниці про події Першої світової війни: “Юда”, “Лист засудженого вояка до своєї жінки”, “Назустріч долі”, “Сниться”, “Зійшов з розуму”, так і менш знаних творів цієї тематичної групи чи, за дефініцією Н. Томашука, – антивоєнного циклу: “Чудо”, “Щира любов”, “Василка”, “Туга”, “Воєнний акорд”. Відзначено, що відлуння антимілітаристської теми вчувається також у творах “Лісова мати”, “Вовчиха”, “Московський ґвер”.

У дисертації констатується, що тема Першої світової війни знайшла відображення у творах С. Васильченка, К. Гриневичевої, К. Ластівки, Б. Лепкого, Д. Макогона, Ю. Мандрика, І. Синюка, В. Стефаника, О. Турянського, Марка Черемшини, проте антивоєнна проза О. Кобилянської вирізняється з-поміж інших глибиною спостереження, широким спектром охоплених проблем, своєрідним творчим почерком.

Про генезу творів останнього періоду О. Кобилянська зізнавалася: „Нариси, чи воєнні новели, писані в роках 1915-1917, то мотиви – все з життя; ними я так перейнялася, що мусила їх обробити і подати публіці” . Проявом еволюції у творчості письменниці було змалювання з посиленою увагою образу жовніра, що раніше з’являвся епізодично (Михайло у „Землі”, безіменний вояк у новелі „Мужик”).

Антимілітаристські твори письменниці засвідчили впевнене опанування нею не знаної до того теми, безперечні творчі знахідки в трактуванні проблем вибору, зради і покарання, протиріч між військовим обов’язком і громадським та особистим життям. “Війна це зло”, – однозначно ствердила О. Кобилянська оповіданнями антимілітаристського циклу, що відобразив подальші еволюційні процеси в її творчості.

3. 2. – “Морально-етична проблематика як домінуюча в новелістиці О. Кобилянської останнього періоду”. Узята в антимілітаристських творах письменниці орієнтація на заглиблення в теми моралі (совісті й сумління, вини і покарання тощо) з новою силою проявилася в пізніший час – у 1920-1930-ті рр. Дуже показовий щодо цього цикл новел та оповідань на морально-етичні теми, основою якого стали події повоєнного життя буковинських селян.

Фабула новел 1920-1930-х рр. дещо подібна до властивої детективному (кримінальному) жанру: дружина Марта зарізала чоловіка-п’яницю („Огрівай, сонце... ”), Мафтей, маючи намір поживитися грішми старої родички, помилково зарубав свою молоду дружину („Але Господь мовчить... ”) вбивство за зраду лежить в основі творів „Путіфара” та „Пресвятая Богородице, помилуй нас! ”. Проте О. Кобилянська одягнула детективний сюжетний каркас у шати психологічної новели.

Поділяючи думку І. Денисюка, який кваліфікував “Пресвятая Богородице... ” як еротичну новелу, дисертантка стверджує, що цей твір разом із новелою “Путіфара” складає єдиний у творчості О. Кобилянської рідкісний зразок новелістичного диптиха, де одна подія, одна любовна історія повідана по-різному, одне коло персонажів висвітлено в абсолютно різних ракурсах.

Морально-етичне спрямування “Згадки про двох братів-близнюків Тимошів на Б. -і. ” зумовила хоч і не поглиблена, але поставлена проблема братовбивства. Дисертантка відзначає, що увага до морально-етичних проблем, які характерні для новелістики О. Кобилянської 1920-1930-х рр., є продовженням попередніх досліджень людської психології. Незважаючи на відсутність явно вираженого позитивного прикладу (домінування негативних персонажів), творам письменниці притаманний надзвичайно сильний ефект морального впливу на читача.

3. 3. “Етнографічно-побутове та “олітературене” фольклорне оповідання як специфічний вияв творчості письменниці 1920-1930-х рр. ” Аналіз етнографічної основи кількох творів 1920-1930-х рр. („Ворожки”, „Не смійтесь! ”, „Жарт”, „Пімста”) засвідчує неспадаючий, стійкий інтерес О. Кобилянської до стихії народної культури, обрядовості, звичаєвості. Щоправда, вектор її фольклорно-народознавчих зацікавлень змістився: від трансформації сюжетно-образного матеріалу народної балади („В неділю рано зілля копала... ”) чи показу глибинної єдності з „природним” світом (новели „карпатського циклу”) до простої фіксації народних звичаїв, повір’їв, ворожінь.

Оповідання „Ворожки” (1928) є контамінацією двох груп народних переказів: про відьом, ворожок, чарівників – людей, наділених магічними, надприродними здібностями, та про тварин, яким приписувались незвичайні властивості. В оповіданні “Не смійтесь! ” (1931), що позначене серпанком містичності, сюжет про близьку до дійсності життєву ситуацію повернено в русло магічно-ритуальної стихії. Конфлікт, загострений до вищої міри, розв’язується невмотивовано (подібно до принципу „deus ex machina” в античній драматургії), за допомогою випадкового персонажа – жінки-ворожки Маріци.

В основу інших двох творів: „Жарт” (інша назва – “Циганська легенда”) і „Пімста”, що датовані лютим 1931 р., лягли короткі народні усмішки (сміховинки, придибашки, фіглі) анекдотного типу, що побутують в українців на теми з життя циганів. Це короткі, непоширені, фабульного типу оповідки, які, за класифікацією малої прози, здійсненої І. Денисюком, належать до „олітературеного” фольклорного оповідання, причому тієї його моделі, що виникла як імітація фольклорної прози (анекдоту, казки)  .

На думку дисертантки, етнографічно-побутове (а до нього належать „Ворожки” та „Не смійтесь! ”) та „олітературене” фольклорне оповідання („Жарт”, „Пімста”), що з’явились у творчості О. Кобилянської наприкінці 1920-х ― на початку 1930-х рр., мають не тільки етнографічну вартість, а й історико-літературне значення, становлять окрему сторінку у творчій біографії письменниці.

Четвертий розділ під назвою “Підкорена верховина роману: “Апостол черні”, як відображення єдності художньо-публіцистичного і художньо-белетристичного