Організація анімаційної діяльності

Крім ігор, улюбленими видами відпочинку римлян були полювання, бенкети, купання в термах.

У 497 р до н. є. біля підніжжя Капітолійського пагорбу було збудовано храм Сатурна. Він і став епіцентром 5-денного святкування з процесіями ряджених, веселощами, забавами, сміхом. В 217 р. до н. є. під час свята почали влаштовувати масову, безкоштовну „божу трапезу» для всіх бажаючих.

 

2. 3. Анімаційні форми дозвілля Середньовіччя та епохи Ренесансу.

 

Карнавал народився в Європі. Більшість дослідників сходиться на думці, що прообразом карнавалу стало давньоримське свято Сатурналії.

Це свято було своєрідною реставрацією золотого Сатурнового віку, коли всі люди були щасливими і рівними між собою. На час свята рабам давали «вільну», вони могли відпочивати, веселитись, обмінюватись подарунками. Пригощали рабів, дарували їм подарунки і їх господарі Раби могли кепкувати з господарів, але щоб уникнути небажаних наслідків, вони ховали своє обличчя під маскою. Крім того у програмі свята була весела хода до храму Сатурна.

Щоправда і раніше – у Стародавній Греції були подібні процеси, хоча б під час Великих, або Міських Діонісій.

У Середні віки, борючись з утисками з боку інквізиції, анімаційно-карнавальні форми розваг виявлялися у народно-сміхових святах «Віслюка», «Дурня», «свята Невинних», «свята Короля бобів» і навіть у храмових святах чи релігійних «свята Тіла Господня».

Перші згадки про карнавали зустрічаються на межі ІХ-Х ст. Але найвищого розквіту вони досягають у ХІV-ХV ст., в епоху Ренесансу коли церковно-королівська влада зрозуміла, що боротися з масовими проявами карнавального життя вона вже не в змозі. Інколи карнавали тривали упродовж трьох місяців на рік.

Причин популярності карнавалів було декілька.

По-перше, будь-яке святкове дійство – це ефективний відпочинок людини, і люди користувалися можливістю відпочити після важких трудових буднів.

По-друге, карнавал пізнього середньовіччя і епохи Ренесансу був своєрідним протестом проти церковно-королівської влади та її офіційної культури.

По-третє, карнавал – це свято вседозволеності, коли людина відходила від обмежень і заборон повсякденного життя і могла задовольнити більшість своїх фізіологічних і духовних потреб.

По-четверте, карнавал – це свято проводів Зими і зустрічі Весни, свято оновлення і надій.

У період проведення карнавалу діяв «принцип колеса» ієрархічна драбина переверталась, усі ставали рівними, ролі змінювались, багатство і бідність ховалися під масками.

Російський дослідник М. М. Бахтін запропонував концепцію народно-сміхової культури Середньовіччя стрижнем якої був саме карнавал. Науковий світ не лише її сприйняв а й перетворив на базу подальших досліджень цього культурного феномену. Так при міністерстві культури Бразилії був створений відділ з вивчення творчого надбання Бахтіна.

 

Основними постулатами цієї теорії були:

- Чіткий розподіл дозвіллєвої культури на офіційну – церковно-феодальну і неофіційну – народно-сміхову й складові.

- Класифікація форм народно-сміхової культури, за якою вона поділялася на три групи:

обрядово-видовищні форми (свята карнавального типу, вистави, ярмаркові веселощі),

словесні сміхові та пародійні твори різного типу (усні та письмові, рідною та латинською мовами),

різні форми і жанри фамільярно-площової мови (лайки, божіння, перекази).

Ці три групи форм при всій своїй різнорідності тісно взаємопов'язані і переплітаються одна з одною під час карнавальних святковостей.

Проникнення карнавально-сміхового начала у всі церковні і державні свята.

До церковних і державних свят додавались місцеві ярмарки з їх системою народно-майданних веселощів, бенкети супроводжувались об'їданням, пияцтвом, сміхом, вільні сміх і жарти лунали навіть у церкві під час карнавально-видовищних заходів обирали на жарт аббата, архієпископа, папу – вони служили святкову месу і народ раптово починав співати і танцювати у храмах, імітуючи церковну службу. Ці божевільні танці мали місце у більшості європейських країн. У Німеччині вони отримали назву «танець св. Вітта», в Італії – тарантела, в Іспанії – сарабанда.

Усі ці види веселощів були цеглинками того великого народно-сміхового храму, що мав назву – Карнавал.

Карнавал був основною обрядово-видовищною формою народної культури Середньовіччя. Саме в процесі зародження і розвитку карнавалів були сформовані основні види і форми анімаційної діяльності.

Приблизно до XV ст. в Європі створилася цілісна структура карнавалу сформувалися його зміст і засоби виразності.

Основними характеристиками середньовічного карнавалу були такі:

• відміна ієрархічних відносин на час святковостей;
• амбівалентність карнавальних дійств (одночасове заперечення і ствердження, смерть і народження висміювання і возвеличення) ;
• розподіл людського тіла на дві його складові (все, що вище шлунку – то від бога, що нижче – від чорта) ;
• спрямованість карнавалу у майбутнє (одним з найпопулярніших його героїв був хлопчик, що грає, на ім'я Геракліт).

Карнавал не споглядали – у ньому жили, тому що за своєю ідеєю він був всенародним. Ідея карнавалу найвиразніше виявлялася у римських Сатурналіях, які замислювались як реальне і повне (але тимчасове) повернення в золотий Сатурновий вік.

Про існування українські карнавалів відомості відсутні, але традиційні дохристиянські й релігійні святковості – Різдво, Масляна, Великдень, Купала – мали багато спільних з карнавалом рис. Це і перевтілення у тварин, духів, інших людей, і орієнтація на майбутнє на весну, на нове життя,