Організаційно-методичні засади здійснення соціально-психологічного супроводу ВІЛ-інфікованих дітей та їх сімей

порушень прав ВІЛ-інфікованої дитини найпоширенішим є розголошення відомостей про діагноз медичними та допоміжними працівниками лікувальних закладів. Протиправні дії цих осіб підпадають під статтю 132 Кримінального кодексу України. Відповідно до цієї статті, розголошення службовою особою лікувального закладу, допоміжним працівником, який сам здобув інформацію, або медичним працівником відомостей про проведення медичного огляду особи (зокрема дитини) на виявлення зараження ВІЛ чи іншою невиліковною інфекційною хворобою, небезпечною для життя людини, та його результати, що стали їм відомі у зв’язку з виконанням службових або професійних обов’язків, карається штрафом від п’ятдесяти до ста неоподаткованих мінімумів доходів громадян або громадськими роботами терміном до двохсот сорока годин, або виправними роботами терміном до двох років, або обмеженням волі терміном до трьох років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю терміном до трьох років або без такого. У статті 132 подано перелік осіб, які можуть порушити права хворих. Ними можуть бути службові особи, медичні та допоміжні працівники лікувальних закладів, які здобули інформацію про захворювання особи у зв’язку з виконанням своїх професійних обов’язків. Однак у житті є багато випадків, коли інформацію про позитивний ВІЛ-статус дитини розголосили інші особи, зокрема педагоги шкіл, вихователі дитячих садків, працівники державних установ тощо. В цьому випадку їхні дії не підпадають під статтю 132 Кримінального кодексу України. Постраждала особа має право лише на відшкодування завданої шкоди в межах цивільно-правових відносин, тобто за нормами Цивільного кодексу України. Кримінальний кодекс України містить статті, важливі для захисту прав ВІЛ-інфікованих дітей. Ідеться про статті 135 та 137 Кримінального кодексу України. Так, у частині 1 статті 135 Кримінального кодексу України йдеться про залишення в небезпеці: свідоме залишення без допомоги особи, яка перебуває в небезпечному для життя стані і позбавлена можливості вжити заходів до самозбереження через дитячий вік, старість, хворобу або внаслідок іншого безпорадного стану, якщо та людина, яка залишила без допомоги, була зобов’язана піклуватися про цю особу і мала змогу надати їй допомогу, а також у випадку, коли вона сама поставила потерпілого в небезпечний для життя стан, – карається обмеженням волі терміном до двох років або позбавленням волі на той самий термін. Цей закон може бути застосовано до батьків чи опікунів, які не дбають про здоров’я неповнолітніх дітей, не лікують їх, не дають ліків тощо. Адже на сьогодні в Україні є багато випадків, коли батьки з різних причин (часто з релігійних міркувань) відмовляються від лікування ВІЛ-інфікованої дитини, не хочуть застосовувати АРТ. В таких випадках батьки ставлять під загрозу життя дитини. Медичні працівники повинні пояснювати батькам наслідки залишення дитини в небезпеці, говорити про наявність відповідальності за такі вчинки. Стаття 137 Кримінального кодексу України наголошує, що невиконання або неналежне виконання професійних чи службових обов’язків будь-яким працівником щодо охорони життя та здоров’я неповнолітніх унаслідок недбалого або несумлінного до них ставлення, якщо це спричинило суттєву шкоду здоров’ю потерпілого карається штрафом або громадськими роботами, або позбавленням права обіймати певні посади. Якщо ті самі дії спричинили смерть або інші тяжкі наслідки, винна особа може бути позбавлена волі терміном до трьох років.