Організаційно-методичні засади здійснення соціально-психологічного супроводу ВІЛ-інфікованих дітей та їх сімей

Крім загальних прав і свобод, вони мають право також на:

-відшкодування збитків, пов’язаних з обмеженням їх прав, яке мало місце внаслідок розголошення інформації про зараження цих осіб вірусом імунодефіциту людини;

-безоплатне забезпечення ліками, необхідними для лікування будь-якого захворювання, наявного в них, засобами особистої профілактики та надання психосоціальної підтримки; безоплатний проїзд до місця лікування і у зворотньому напрямку за рахунок установи, яка видала направлення на лікування;

-користування ізольованою кімнатою.

Участь ВІЛ-інфікованих осіб у випробуваннях медичних засобів і методів, науковому вивченні або навчальному процесі, фотографуванні, відео та кінозйомках проводиться тільки за їхньою згодою. Використання крові та інших біологічних матеріалів ВІЛ-інфікованих осіб для наукових досліджень можливе лише за їх згодою і передбачає компенсацію в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Заборонено відмовляти приймати до лікувальних закладів, надавати медичну допомогу, обмежувати інші права на підставі того, що вони є ВІЛ-інфікованими чи хворими на СНІД, а також через це обмежувати права їх рідних і близьких (стаття 18 Закону). На неправомірні дії посадових осіб, які порушують права ВІЛ-інфікованих, їх рідних і близьких, можна скаржитися до суду (стаття 19 Закону).

Особи, зараження яких ВІЛ-інфекцією сталося внаслідок виконання медичних маніпуляцій, мають право на відшкодування в судовому порядку завданої їх здоров’ю шкоди за рахунок винної особи (стаття 20 Закону). 

Слід зазначити, що більшість порушень прав дітей, які живуть з ВІЛ, трапляється через незнання положень законів України медичними працівниками та іншими категоріями громадян України.

Приклад. Мешканка м. Кіровограда народила доньку. На п’ятий день вона разом з дитиною | була переведена з пологового будинку до лікарні, лікарі якої отримали інформацію про наявність у жінки ВІЛ-інфекції. Цього ж дня вони заборонили жінці бачитися з донькою, а згодом примусили її покинути заклад. Упродовж місяця жінка домагалася відновити порушені права її та дитини: вона звернулася зі скаргами до Кіровоградського обласного управління охорони здоров’я та в прокуратуру. Однак їй скрізь відмовили. Тоді вона подала скаргу в Міністерство охорони здоров’я України, яке провело перевірку вказаних жінкою фактів і дійшло висновку, що винні медичні працівники. Цей висновок дав підставу потерпілій звернутися до суду з позовом про відшкодування заподіяного лікарями збитку. Діагноз ВІЛ-інфекції не підтвердився, вона виявилась абсолютно здоровою. Суд розглядав справу впродовж восьми місяців. Суд вирішив, що лікарі порушили права жінки та її дитини та стягнув з Кіровоградського обласного управління охорони здоров’я відшкодування.

Кримінальний кодекс України. Кримінальний кодекс України містить декілька статей, пов’язаних із захистом прав ВІЛ-інфікованих дітей. До злочинів, які караються за статтями Кримінального кодексу України, насамперед належить свідоме зараження вірусом імунодефіциту людини або іншою невиліковною інфекційною хворобою, небезпечною для життя людини (частина 1 статті 130 Кримінального кодексу України) [22]. Цей злочин є досить актуальним. За це в цій статті передбачено позбавлення волі терміном на три роки.

Стаття 130 Кримінального кодексу України також передбачає відповідальність за зараження іншої особи ВІЛ. Зараження ВІЛ чи іншою невиліковною інфекційною хворобою особою, яка знала про те, що вона є носієм вірусу, карається позбавленням волі терміном від двох до п’яти років (частина 2 статті 130 Кримінального кодексу України). Дії, передбачені частиною 2 цієї статті, вчинені щодо двох чи більше осіб або неповнолітнього, караються позбавленням волі терміном від трьох до восьми років (частина 3 статті 130 Кримінального кодексу України). Таким чином, зміст частини 2 та 3 статті 130 Кримінального кодексу України свідчить, що законодавець визнає зараження дитини ВІЛ-інфекцією соціально не безпечнішим злочином, ніж зараження повнолітнього громадянина. Очевидно, це враховано при встановленні покарання, що є значно більшим, як про це зазначено в частині 3 статті. Стаття 130 Кримінального кодексу України містить також частину 4, в якій ідеться про навмисне зараження іншої особи ВІЛ чи іншою невиліковною інфекційною хворобою, небезпечною для життя людини. Статті передбачає покарання у вигляді позбавлення волі терміном від п’яти до десяти років. У контексті епідемії ВІЛ-інфекції привертає увагу також стаття 131 Кримінального кодексу України, а саме – неналежне виконання професійних обов’язків, що спричинило зараження особи ВІЛ чи іншою невиліковною інфекційною хворобою. За ознаками цього злочину до кримінальної відповідальності притягуються медичні, фармацевтичні або інші працівники, які неналежним чином виконують свої професійні обов’язки внаслідок недбалого чи несумлінного ставлення до них, що спричинило зараження особи вірусом імунодефіциту людини чи іншою невиліковною інфекційною хворобою, небезпечною для життя людини. За скоєння злочину передбачено відповідальність у вигляді обмеження волі терміном до трьох років або позбавлення волі на той самий термін з позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на такий самий термін. У разі зараження двох чи більше осіб винна особа може отримати покарання у вигляді позбавлення волі терміном від трьох до восьми років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатись певною діяльністю ^ терміном до трьох років.

Стаття 131 Кримінального кодексу України досить актуальна в період епідемії ВІЛ-інфекції в Україні. Однак вона є складною, оскільки процес доведення вини медичних та інших працівників зазвичай залежить від вчасності виявлення ВІЛ-інфекції в дітей. На жаль, дуже часто інфекція у дітей виявляється через тривалий час після інфікування, що ускладнює процедуру доведення вини. Серед численних