Педагогіка як наука і як мистецтво

У вітчизняній педагогічній традиції, яка значною мірою розвивалася під впливом німецької педагогі-ки, прийнято визначати три складових освіти: навчання, виховання та розвиток. 

Цікаво, що в англійській мовній традиції, так само, як у романомовній, на відміну від німецькомовної та східно¬слов’яномовної, не прийнято виокремлювати в освітньому процесі навчання та виховання. 

Дефініція поняття «навчання» є досить зрозумілою. 

Навчання – це процес формування і засвоєння знань, умінь, навичок пізнавальної та фахової діяль-ності людини. Розвиток інформаційного суспільства, пов’язаний з вибуховим зростанням обсягу доступної інформації вимагає також формування творчо-критичного мислення. Останнє забезпечує можливість са-мостійно відрізняти корисну інформацію від баластної та здатність самостійно формувати раціональні кри-терії такого розрізнення.

Навчання – як правило двобічний процес, що здійснюється учителем (викладання) і учнем (навчання, учіння). Навчання – вид освітньої діяльності, метою якої є досягнення певного рівня знань та вмінь, для якого можна знайти чіткі кількісні критерії – наприклад, виставлення оцінок, нарахування балів. Цей рівень можна оцінити як кваліфікаційний рівень. Наприклад, середня, вища освіта, фахівець п’ятого, шостого роз-ряду, тощо. 

При цьому знання – це відомості, інформація, набута у результаті процесу пізнання, тобто теоретич-ний компонент навчання. 

Уміння – це готовність свідомо самостійно виконувати практичні дії, керуючись набутими знаннями – тобто знання перенесені у площину практичних дій. 

Навички – це перенесення вмінь у підсвідомість, доведення їх до автоматизму. Наприклад, більшість студентів знає іноземні слова, вміє читати та перекладати за допомогою словника (з певним напруженням зусиль) проте не має тих навичок володіння мовою, які має носій цієї мови, що без жодного напруження думки розуміє і письмовий текст, і усне мовлення. Те ж саме стосується наприклад, рівнів володіння комп’ютером чи гри на музичних інструментах. 

Самостійне мислення та творчій підхід дозволяє не лише сприймати та відтворювати набуту інфор-мацію, але й продукувати нове знання. 

Виховання – у широкому смислі це формування особистості через передачу накопиченого досвіду від старших поколінь до молодших. 

У більш вузькому значенні виховання – це процес систематичного й цілеспрямованого впливу на духовний і фізичний розвиток особистості з метою її успішної соціалізації. Тобто цілеспрямований вплив на людину з метою формування у неї певної системи знань, поглядів, моральних цінностей, підготовки до життя, зокрема, життя у суспільстві. Тому часто уточнюється сфера, у якій здійснюється виховання. Відпо-відно, кожній з цих сфер відповідає свій вид виховання: розумове, моральне, естетичне, фізичне, виховання відчуття міри тощо. Метою виховання є здійснення певних бажаних змін у людській особистості. Зокрема це формування у людини того чи іншого типу світогляду, системи цінностей. Лише за допомогою вихован-ня та самовиховання людина може набувати таких якостей, яким не можна навчитися, наприклад: сила волі, терплячість, доброта, чуйність. Тому виховання – категорія, що важко піддається кількісному оцінюванню. Водночас відмінність між різними рівнями результатів виховання завжди помітна.

Отже, дуже узагальнено навчання та виховання можна назвати кількісною та якісною характеристи-ками освіти. 

Важливо також чітко усвідомлювати значення наступних ключових категорій, якими користується педагогіка.

Розвиток – процес змін у ситуації, явищі чи об’єкті. Найчастіше розвитком називається процес змін, що супроводжуються якісним та кількісним зростанням характеристик (позитивних чи негативних). Пози-тивний розвиток характеризується збільшенням бажаних характеристик та зменшенням небажаних. Розви-ток культури, промисловості, особистості. Негативний розвиток – навпаки збільшенням небажаних і змен-шенням бажаних характеристик. Деструктивні процеси, руйнування, старіння тощо. Важливо розуміти, що абстрактне поняття «розвиток» є дуже широким і тому завжди мусить бути уточнене – про розвиток чого саме йдеться. Інакше його вживання буде позбавлене смислу. 

Пізнання – розкриття людиною невизначеності та набуття визначеності у своїх відносинах зі світом. Це встановлення для себе зв’язків та відносин між об’єктами сприйняття, між об’єктами думки, які ми на початку вважали новими і не пов’язаними з вже відомими нам речами чи думками. В результаті процесу пізнання утворюється знання.

Знання – (результат процесу пізнання) – фіксація індивідом у пам’яті встановлених для себе зв’язків між предметами і явищами, що сприймаються (об’єктами), та їхніми відповідниками у свідомості того, хто пізнає (суб’єкта), а також операцій, якими яким ці зв’язки були встановлені.

Мислення – процес пізнання, але оснований лише на використанні уявлень, асоціацій та змісту влас-ної пам’яті. Безпосередній контакт з об’єктами пізнання, при мисленні не обов’язковий.

 

 

Тепер перейдемо до деталізації основних завдань педагогіки. Найпоширеніші з них пов’язані з проце-сом освіти, з освітою. Отже, простежимо, як здійснюється мета педагогіки – передання досвіду, накопиче-ного людством для молодого покоління, його виховання. Це і відбувається саме в освітньому процесі.

Розглянемо, класичні завдання освіти, як соціального інституту – спільні для усіх етапів освіти. По-чинаючи з ідей Й.Ф. Гербарта, такими вважаються навчання та виховання (у більш пізні часи третьою скла-довою стали називати розвиток, який, на нашу думку, не можна вважати «незалежною змінною», тим паче, вживаючи це поняття без предиката). Якщо їх детально проаналізувати, ми побачимо окрім традиційних, іще нові аспекти як у навчанні так і вихованні. Тому переходимо