Педагогіка як наука і як мистецтво

Сутність педагогічної майстерності – в особистості вчителя, в його позиції, здатності виявляти творчу ініціативу на ґрунті реалізації власної системи цінностей. А.С. Макаренко звертав особливу увагу на "вихо-вну техніку" – голос, міміку, жести, позу вихователя. Важливими елементами педагогічної майстерності він вважав педагогічний такт, витримку, терпіння, скромність, справедливість, вимогливість, почуття гумору, ерудицію і високу культуру, духовну чутливість, справжню людяність, гуманізм, велике і щире серце вихо-вателя. Структура педагогічного мистецтва складна. Адже виховання вимагає не тільки практичного уміння й навичок, а й знання педагогічних законів і закономірностей.

Джерелами розвитку педагогіки є: багатовіковий практичний досвід виховання, втілений в образі жит-тя, традиціях, звичаях людей, народній педагогіці; наукові праці з філософії, суспільствознавства, педагогі-ки, психології та інших антропологічних наук; сучасна світова і вітчизняна практика виховання; дані спеці-альних педагогічних досліджень; досвід педагогів-новаторів, які пропонують оригінальні ідеї й системи виховання в реальних умовах життя.

 

1. Визначте об’єкт, предмет, цілі та завдання обраної вами спеціальності.
2. Опишіть, як ви розумієте свої функції як фахівця після завершення курсу навчання.
3. Які функції виконує ректор вишу, декан факультету, староста групи, студентська рада?
4. Що таке педагогіка як наука і як навчальний предмет? 
5. Яке співвідношення між педагогікою як наукою і як мистецтвом? 
6. Охарактеризуйте найважливіші джерела педагогіки. 
7. Дайте характеристику об’єкта і предмета педагогіки. Проаналізуйте її функції і найважливіші завдання. 
8. Охарактеризуйте основні категорії педагогіки. 
9. Чому виховання є категорією вічною, соціальною, має прив’язку до історичного, національного, соціального контексту? 
10. Які ви знаєте педагогічні науки? Дайте характеристику кожній з них, визначаючи об’єкт, пред-мет завдання. 
11. З якими науками і як пов'язана педагогіка?

 

 

У ході розвитку античної духовної культури поступово виробляється ідеал людини, який передбачає гармонію, поєднання фізичної і духовної краси. З цим ідеалом співвідносилася вся система виховання і освіти, унікальна для свого часу. Саме в полісах Еллади уперше в історії постало завдання навчання ді-тей усього вільного населення (мова йшла насамперед про хлопчиків). Причому увага зверталася як на придбання наукових знань, так і на фізичний розвиток, на засвоєння морального кодексу вільного гро-мадянина. Існували приватні і державні навчальні заклади. На структурі освіти відбивалися політичні відмінності між полісами. У визнаному центрі освітництва — Афінах — з їх демократичним республі-канським ладом оформилася наступна система навчання. Перші шкільні закони були складені древньо-грецьким поетом і державним діячем Солоном. У них було передбачено, що шкільний вчитель по-винен час від часу складати іспити, щоб підтвердити своє право вчити інших. Заняття в школах проводились лише при денному освітленні. Якщо батько не віддавав сина до школи, то син міг не утримувати батька в старості. Шкільний вчитель обов'язково показував дітям основні гімнасти-чні вправи, яким будуть навчати в гімназії. Серед афінських вчителів проводились змагання в де-кламації і різних видах атлетики.

 

Після домашнього виховання хлопчики з семи років починали вчитися у нижчій школі, що називалася дідаксалеон (від грецького «дідактікос» — повчальний). Тут навчали грамоті, літературі, починаючи з Гомера, музиці, арифметиці, малюванню. Більш поглиблене вивчення предметів з доповненням почат-ків астрономії і філософії продовжувалося у другому рівні початкових училищ — граматичній школі (від 12 до 15 років). Навчання фізичній культурі велося одночасно, в спеціальному комплексі — палес-трі. Всі ці типи навчальних закладів в Афінах належали приватним особам. Але афіняни навчали за дер-жавні кошти тих дітей, батьки яких загинули на полі бою, захищаючи Вітчизну.

 

Завершувалася загальна освіта у гімназії, де юнаки 16-18 років удосконалювалися в науках, в число яких входили риторика, етика, логіка, географія, а також у гімнастиці. Гімнасіями відала держава, для них будувалися монументльні будівлі. Заможні громадяни вважали за честь зайняти виборну посаду ке-рівника гімнасії, попри те, що вона була пов'язана із великими особистими витратами. Гімназії були центрами інтелектуального життя поліса, в Афінах їх було декілька. При кожній гімназії обов'язково іс-нувала бібліотека. Найбільш прославилась Платонівська академія, де вів бесіди зі своїми учнями Пла-тон, і Лікейон, заснований Арістотелем. Після гімнасії можна було стати ефебом — учнем вищого на-вчального закладу, які в полісну епоху були військовими, а в елліністичну докорінно змінилися і стали цивільними. Своєрідною формою вищої освіти можна вважати гуртки, що групувалися навколо вели-ких вчених.

 

В античній традиції було сформовано концепцію ліберальної освіти. Ліберальна освіта в класичній традиції стосувалася тих знань, які робили людей вільними, най-першим чином, гуманітарних. Така освіта складала опозицію інструктивному навчан-ню професії, що вимагало від людей виконувати спеціальні, єдино правильні дії у фа-ховій сфері. У давньогрецькому світі люди поділялися на дві групи – ті, які працювали у суспільному виробництві, і ті, які мислили. Тоді вважалося, що ті, хто працює вико-нували, по суті, тваринну функцію, тому що вони покладалися на силу своїх м’язів. Ті, хто мислили, використовували саме людську функцію – мислити. Вони були вільними і їхнє головне завдання – керувати, займатися політикою та військовою справою. От-же, їм була потрібна освіта, що розвивала б їх людську – раціональну здібність. Тому формальне шкільне навчання у школі спрямовувалося на розвиток вільної або лібе-ральної особистості. Навчання ж