Педагогіка як наука і як мистецтво

Саме в античності було закладено основи багатоступеневого навчання з виок-ремленням вищої ступені, яка здійснювалася у площині філософії, що була тоді син-кретичною галуззю знань. Хоча в античності вища освіта ще не була інституціоналі-зованою, проте її аналогом було навчання у філософів, яскраві приклади чого – платонівська академія та аристотелевський лікей, неформальні школи Сократа та у софістів – в Афінах, належність до філософських шкіл – у Мілеті, Елеї тощо [54].

Освітня традиція ліберального мистецтва з Греції йшла до Риму, а з Риму почався її розвиток у християнській Європі. До самого закінчення XIX й початку XX сторіччя вона репрезентувала основну лінію в освіті Європи й Сполучених Штатів. Зростання проми-словості, однак, принесло нові проблеми й зміни в освіті. Машини звільнили велику кі-лькість людей від необхідності бути «рабами виробництва» і забезпечили матеріальну базу, що дала їм можливість взяти участь у привілеях навчання, які до того належали тільки представникам правлячих класів. Вже тут ми спостерігаємо ефект етерифікації у галузі людської діяльності, коли вівільнена людська енергія могла бути спрямована на задоволення вищих потреб – у тому числі і потреби у знаннях. При цьому суспільне ко-ло осіб, яким ця освіта була доступна збільшувалося.

Наскрізна система освіти від нижчих (шкільних) до вищих (університетських) сту-пенів остаточно інституціоналізувалася у середні віки на базі схоластики. А сталося це з появою європейських університетів. Хоча домінантою у цій освіті було обов’язкове релігійне навчання. Нерелігійна (світська) складова була представлена так званими вільними мистецтвами. А з огляду на філософські особливості тієї епохи, бачення наукового пізнання концентрувалися навколо відношення віри до розуму, ві-ри до світських знань, філософії до теології.

Таким чином, схоластичне навчання на практиці являло собою ряд щаблів, під-німаючись якими учень міг дійти до найвищих, водночас змінюючи пріоритети у вже зазначеному співвідношенні віри та розуму. У монастирських і церковних школах ви-вчали «сім вільних мистецтв». Останні поділялися на «тривіум» (від «три» та «via» – шлях) і «квадривіум» (відповідно, від числа «чотири»). Учень повинен був спочатку освоїти тривіум, тобто граматику (латинську), діалектику, риторику. Квадривіум, як більш високий щабель, включав арифметику, геометрію, музику й астрономію. На-вчальними закладами, що забезпечували ще більш високий рівень підготовки, були університети.

 

В античній традиції було сформовано концепцію ліберальної освіти. Лібераль-на освіта в класичній традиції стосувалася тих знань, які робили людей вільними, найпершим чином, гуманітарних. Така освіта складала опозицію інструктивному на-вчанню професії, що вимагало від людей виконувати спеціальні, єдино правильні дії у фаховій сфері. У давньогрецькому світі люди поділялися на дві групи – ті, які пра-цювали у суспільному виробництві, і ті, які мислили. Тоді вважалося, що ті, хто пра-цює виконували, по суті, тваринну функцію, тому що вони покладалися на силу своїх м’язів. Ті, хто мисли-ли, використовували саме людську функцію – мислити. Вони були вільними і їхнє головне завдання – керувати, займатися політикою та військо-вою справою. Отже, їм була потрібна освіта, що розвивала б їх людську – раціональ-ну здібність. Тому формальне шкільне навчання у школі спрямовувалося на розвиток вільної або ліберальної особистості. Навчання ж для наступної виробничої праці не мусило охоплювати вільних людей і тому не розглядалося як завдання освіти і в ре-зультаті практично завжди здійснювалося за допомогою учнівства, а не в школі. Вже тут ми спостерігаємо ефект етерифікації у галузі людської діяльності.

Саме в античності було закладено основи багатоступеневого навчання з виок-ремленням вищої ступені, яка здійснювалася у площині філософії, що була тоді син-кретичною галуззю знань. Хоча в античності вища освіта ще не була інституціоналі-зованою, проте її аналогом було навчання у філософів, яскраві приклади чого – пла-тонівська академія та аристотелевський лікей, неформальні школи Сократа та у софі-стів – в Афінах, належність до філософських шкіл – у Мілеті, Елеї тощо [54].

Освітня традиція ліберального мистецтва з Греції йшла до Риму, а з Риму почав-ся її розвиток у християнській Європі. До самого закінчення XIX й початку XX сторіч-чя вона репрезентувала основну лінію в освіті Європи й Сполучених Штатів. Зростан-ня промисловості, однак, принесло нові проблеми й зміни в освіті. Машини звільнили велику кількість людей від необхідності бути «рабами виробниц-тва» і забезпечили ма-теріальну базу, що дала їм можливість взяти участь у привілеях навчання, які до того належали тільки представникам правлячих класів. Вже тут ми спостерігаємо ефект етерифікації у галузі людської діяльності, коли вівільнена людська енергія могла бути спрямована на задоволення ви-щих потреб – у тому числі і потреби у знаннях. При цьому суспільне коло осіб, яким ця освіта була дос-тупна збільшувалося.

Наскрізна система освіти від нижчих (шкільних) до вищих (університетських) ступенів остаточно інституціоналізувалася у середні віки на базі схоластики. А ста-лося це з появою європейських університетів. Хоча домінантою у цій освіті було обов’язкове релігійне навчання. Нерелігійна (світська) складова була представлена так званими вільними мистецтвами. А з огляду на філософські особливості тієї епо-хи, бачення наукового пізнання концентрувалися навколо відношення віри до розу-му, віри