Переклади Максима Рильського

Переклад – це також творчість, як і орзигінальний твір, якщо це справжній переклад.

М. Рильський

 

 

Вступ

Історія українського перекладознавства

Максим Рильський як теоретик перекладу

Переклади М. Рильського

Висновки

Список використаної літератури

 

 

Максим Рильський – неперевершений перекладач і глибокий теоретик перекладацької справи. За своє життя він переклав на українську мову понад двісті тисяч поетичних рядків. Крім того, перекладав повісті, романи, п’єси. Йому належать наукові праці «Проблеми художнього перекладу», «Художній переклад з однієї слов’янської мови на іншу», «Пушкін українською мовою» та ряд інших. Поет вважав переклади важливою політичною і культурною справою: «Це – знаряддя спілкування між народами, знаряддя поширення передових ідей і обміну культурними цінностями, знаряддя зміцнення і зросту інтернаціональної свідомості». Найголовніші ознаки радянського перекладацького стилю в розумінні Рильського – точність у передачі змісту і форми оригіналу, гармонійна єдність ідеї й художнього образу, примат змісту над формою.

Максим Рильський підкреслював, що перекладач повинен у кожного великого ноета знайти творчу домінанту – те найхарактерніше, найсуттєвіше, що властиве тільки його творчості. В практиці перекладача це означає – передати іронію Генріха Гейне і Анатоля Франса, гнівний пафос Тараса Шевченка і Миколи Некрасова, сарказм Володимира Маяковського і т. д. Щоб досягти цього, перекладач повинен мати якусь спорідненість з автором оригіналу, бути творцем, що відбирав собі оригінал для перекладу. Завдання перекладача, за словами Рильського, – зберегти національну специфіку образів, побут, культуру, уподобання того народу, з якого перекладав. «Негр, – пише Рильський, – порівнює кохану дівчину з стрункою пальмою, росіянин – з білокорою березою, українець – з гнучкою тополею. А як же бути перекладачеві негритянських, російських, українських пісень? Зрозуміла річ, не підмінювати пальму березою чи тополею, але довести образ пальми до свідомості і уяви читачів…». Якщо ж неможливо передати українською мовою той чи інший образ, Рильський прагне замінити його рівноцінним або наближеним.

 

 

Історія українського перекладознавства вивчає різножанрові джерела, що стосуються теорії, історії, критики й дидактики перекладу в межах єдиної української наукової традиції. Доречно, щоб історіографічна модель ґрунтувалася на застосуванні трьох базових критеріїв джерельної бази – національності, території й мови; трьох критеріїв історіографічного дослідження – наукового середовища, іманентності й відповідності; двох критерії історичного опису – хронологічності й наукової спадковості, не абсолютизуючи жодного з критеріїв.

Критерії періодизації українського перекладознавства зумовлюють тематика й методика досліджень, співвідношення зі світовим контекстом, із суспільно-політичними умовами в країні, нарешті, окремі особистості, знакові в розвитку теорії й методики перекладу.

Перекладознавчі публікації в Україні впродовж ХІХ ст. дедалі більше акцентували на засвоєнні здобутків світової цивілізації через переклади як одну з основних вимог до творення сучасної національної літератури, а отже, й нації. Розвиток перекладу, який останньої третини ХІХ ст. досягнув високого рівня розвитку (власне переклади замінили травестії й переспіви), тільки тепер міг забезпечити матеріал, щоб встановити критерії якості перекладу й почати усвідомлювати, як ці критерії відрізняються з історичного й типологічного поглядів. Ці питання лягли в основу перекладознавчої концепції І. Я. Франка, який обґрунтував націєтворчу роль перекладу, розвинув перекладознавчий аналіз у руслі інтепретаційно-стилістичної методики, вивчав окремі питання теорії й історії художнього перекладу. Саме тому основоположником українського перекладознавства доцільно вважати І. Я. Франка, чия концепція сформувалася впродовж 1880-1910-х рр.

У становленні історії перекладу як окремої дисципліни найбільша заслуга М. К. Зерова. Його курс історії української літератури ХІХ ст. включав перекладну літературу як рівноцінну частину української літератури, адже вона найкраще показала розвиток високого стилю української мови й поетики від бурлеску й травестії до високоякісних перекладів кінця ХІХ ст. Така система вимагала різних критеріїв для оцінки перекладів у різні періоди літературного процесу. Сюди належать також і соціологічні питання перекладу – сприйняття давніх перекладів сучасним читачем. Чимало уваги М. К. Зеров присвятив виробленню методики характеристики перекладача, яка включала впливи загальнолітературних тенденцій на перекладача, перекладацьку настанову й техніку перекладу. Отож, М. К. Зеров уперше розробив критерії історії перекладу, чинні й сьогодні.

Теоретичні концепції українських дослідників 1920-х рр. засвідчують існування цілісної теорії перекладу. Те, що М. Я. Калинович і М. К. Зеров уклали навчальні курси з перекладу, також є важливим доказом систематизації й теоретизації зібраних знань. Цей час самоусвідомлення перекладознавства вважаємо становленням перекладознавства як наукової й навчальної дисципліни в Україні.

Українське перекладознавство впродовж ХХ ст. пройшло довгий і складний шлях. Не в усіх випадках можна бути однозначним щодо значення й вагомості окремих перекладознавчих тверджень. Не всі перекладознавчі дослідження вдалося виявити й належно вивчити. Над цим робота триває. Зокрема, варто дослідити творчий доробок перекладачів у звязку з їхніми теоретичними концепціями, використати багатий епістолярний матеріал. На сторінках періодичних видань оприлюднювалися перекладознавчі дискусії про такі засадничі поняття перекладознавства, як еквівалентність чи адекватність, жанри перекладу, контекст і переклад тощо; треба осмислити наукові здобутки української діаспори, що стало певною мірою можливим після здобуття незалежності, коли закордонні українські бібліотеки й архіви почали частково передавати в Україну. Уже тепер можна ствердити унікальність і високий рівень української школи перекладознавства, яка посідає самостійне місце у світовому перекладознавстві.