Переклади Максима Рильського

То яким же має бути, на його думку, переклад? “Переклад поетичного твору повинен бути в першу чергу талановитим. Талант такий же потрібний поетові-перекладачу, як і поету- авторові оригіналу”. Рильському імпонує думка О. Фінкеля (висловлена у книзі “Теорія й практика перекладу”, ДВУ, 1929), що переклад має бути “сміливим”, бо лише тоді він сприяє виконанню тієї культурно-естетичної ролі, якої прагне перекладач. Рильський неодноразово підкреслював, що переклад повинен бути не “рабським”, а “творчим”, тобто не цілком підпорядкованим “іншомовній стихії” або індивідуальності автора оригіналу: “... Вважаю неможливим,. щоб автор поетичного перекладу, отже, й сам поет, цілком забув про себе, цілком підкорився індивідуальності іншого поета”, але при цьому бажано щоб “між автором оригіналу і перекладачем була внутрішня спорідненість”.

Подібна “внутрішня спорідненість” відчувається, наприклад, у його власних перекладах з Пушкіна і Міцкевича – митців, яких він називав “найдорожчими своїми вчителями”.

Вже в статті “Чехов по-українському” М. Рильський до тези про “сміливість” додає ще й важливу тезу про “віддавання основної риси авторової”. Знайомлячись з пе- рекладознавчими працями Рильського у хронологічному порядку, спостерігаєш, як думка, висловлена в одній з ранніх статей, розвивається, трансформується, “обростає плоттю” у наступних, перетворюючись на чіткі положення, підкріплені переконливими перекладами. Так, у короткій нотатці “Творча радість” (1936), де йдеться про досвід перекладу “Євгенія Онєгі- на”, Рильський пише про необхідність “дбати про максимальне відображення того, що в даному творі є, кажучи кучеряво, художньо домінантного, жертвуючи іноді (доводиться!) другорядними рисами”. Пізніше він формулює положення щодо “творчої домінанти” поета, якого перекладаєш: “Річ у тім, що віддати всі сторони оригіналу буквально точно – неможливо. Отже, під творчою домінантою ми розуміємо ту рису автора, яка являється основною для нього, найхарактернішою, провідною. Іронія Анатоля Франса, гнівний пафос Шевченка, Некрасова, сарказм Маяковського, присмеркові півтони Верлена, пісенність Беранже – ось що повинен у першу чергу віддати перекладач. Для цього іноді доводиться пожертвувати другорядними рисами оригіналу. Перекладу без жертв не буває” (“Пушкін українською мовою”, 1937).

Іноді до уваги варто взяти творчу домінанту окремого твору або навіть певного фрагмента. Найважливішими прикметами міцкевичевого стилю, наприклад, він вважав багатство звуків і кольорів, вражаючу мальовничість і музикальність. Ці риси, підкреслював Рильський, особливо інтенсивно виявляються в “Пані Тадеуші”: “Розкриваємо книгу, читаємо перші рядки: “Литво! Отчизно моя! Ти – як здоров’я: як тебе цінити, розуміє тільки той, хто тебе втратив”. Відразу бачимо тут рису поеми, яка характеризує її взагалі: величезну простоту. А поруч з нею йде надзвичайна сила мальовничості та музикальності”.

Ця “творча домінанта” епосу Міцкевича надзвичайно імпонує перекладачеві – поєднання простоти, мальовничості й музикальності притаманні й оригінальній творчості М. Рильського, який завжди, а особливо у ранній ліриці та кращих творах останнього періоду, тяжів до яскравих зорових образів, до “живопису словом”, а також до мелодійності. В улюбленій з дитинства сцені гри Войського на мисливськім розі Рильського-перекладача і дослідника вражає “дивне поєднання елементів музики з елементами живопису”.

З тезою про необхідність “віддавати” творчу домінанту логічно пов’язується і сформульована Рильським у різних статтях вимога зберігати ідейну спрямованість, тон, тембр, ритм першотвору. Таким чином, М. Рильський вимагав від перекладача насамперед “розуміння і відчуття первотвору, уміння ввійти в світ обраного для перекладу автора, отже, певною мірою підкорити йому свою індивідуальність. Певною мірою, – бо зовсім зректися себе митець, коли він дійсно митець, не може”.

Він не вважав, що переклад – це суто лінгвістична проблема (і полемізував з цього приводу з А. В. Федоровим), але водночас наголошував на необхідності брати до уваги фонетичні, лексичні, синтаксичні особливості мови оригіналу: “Фонетичні особливості вірша, звукопис, алітерації тощо, а також характер римування треба в перекладі по змозі віддавати – без насильства над рідною мовою”.

Для М. Рильського проблема перекладу – насамперед “мистецька”, “творча”, тому на означення “доброго” перекладу він обирає поняття “вірний”, “вірність” оригіналові. “Дещо, можливо, старомодне”, як він пише, слово, але воно якнайкраще передає сутність справи, бо йдеться про “естетичну рівноцінність” першотвору та його іншомовної інтерпретації; Рильський віддає йому перевагу над “іноземним” терміном “адекватність”.

Міркування М. Рильського щодо збереження “творчої домінанти” оригіналу в перекладі певною мірою передують пізнішим перекладознавчим теоріям. Наприклад, Г. Гачічеладзе на початку 70 -х років висунув тезу про відповідність між “художньою думкою оригіналу та перекладу”.

Перекладацька манера Рильського, його ставлення до перекладу як до творчого акту, в процесі якого інтерпретатор пропускає твір крізь себе і наповнює своїм естетичним єством, відповідає деяким положенням сучасної теорії “егоцентричного перекладу”. В цьому типі перекладу особливо виразна індивідуальність читача, а основною складовою є “створення за допомогою художніх прийомів, напрацьованих перекладачем, емоційного поля, здатного посилити чи відтворити в перекладі поетичну думку оригіналу”, адже це явище “відтворює суто національні особливості літературної епохи, ситуації, які так чи інакше торкаються творчого життя особистості. Тоді і вибір твору, і метод перекладу