Переклади Максима Рильського

Рильський досить скептично ставився до можливості абсолютно “еквілінеарного” та “еквіритмічного” перекладу: польську силабіку, наприклад, можна в принципі передати силабікою українською, але такий переклад звучатиме архаїчно; це ж стосується і силабічного вірша Шевченка, який іде від народнопісенної традиції. Переклад є фактом іншої літератури, іншої мовної системи і мусить рахуватися з її законами.

Важливі думки висловлював М. Рильський і щодо функцій перекладу. Поряд із завданням сприяти взаємопізнанню і взаєморозумінню народів, переклад має створювати нові підходи, нові художні форми, які досі не були реалізовані в літературі, що сприймає даний твір. Відзначаючи, наприклад, вплив Маяковського на поезію слов’янських країн, Рильський пише: “. перекладач зобов’язаний перенести у рідну мову і громадянський пафос Маяковського, і могутню “ораторську” мову його, і його іронію, і його ущипливі сарказми, і його навмисні прозаїзми, і властиве йому ламання всіх і всіляких канонів”.

Думки М. Рильського про те, що переклад передусім є творчістю, творчим актом, перегукуються з тезою відомого словацького компаративіста Д. Дюришина щодо висунення на перший план (за рахунок мовно-виразної) художньо-творчої функції перекладу в умовах літературного білінгвізму або мовної близькості між “висхідною” та “цільовою” культурами.

“Власне кажучи, це не вибір, а створення еквівалента, при якому неповторним способом реалізується художня особистість перекладача, його художня участь у здійсненні задумів оригіналу за допомогою засобів іншого мовно-літературного коду”, – стверджує Дюришин. Це положення словацького вченого спонукає пригадати думки М. Рильського про переклад як “співтворчість”, про співвідношення між індивідуальністю автора першотвору та індивідуальністю поета-інтерпретатора, висловлені набагато раніше.

Він заперечує думку про принципову “неперекладність” твору з однієї мови на іншу, висловлену ще В. Гумбольдтом, і висловлює переконання: “переклад з будь-якої мови на будь-яку мову принципово можливий, – незалежно від того, на якому щаблі розвитку та чи інша мова стоїть”.

Звичайно, у процесі перекладу доводиться долати серйозні труднощі, якщо, наприклад, рідна мова перекладача не виробила (в силу історичних та інших умов) точних еквівалентів понять, вживаних в оригіналі; складності виникають і при передачі архаїзмів, діалектних слів та висловів, неологізмів, специфічних зворотів, формул ввічливості тощо. Тут доводиться активізувати всі ресурси рідної перекладачеві мови, шукати словесні еквіваленти (або “хоч паралелі”), “тактовно і вміло” використовувати іноземні слова, іноді незнані широкому читачеві, в окремих випадках давати їх пояснення. Так, у перекладі “Євгенія Онєгіна” Рильський передає часто вживані Пушкіним слова “свет”, “светский” як “світ”, “світський”, надаючи наявним в українській мові словам ширшого значення.

“Українська мова, – впевнено заявляв М. Рильський, – безперечно, досить багата і гнучка, щоб, використовуючи її скарби і розширяючи в міру потреби значення слів і виразів, відтворити нею і розмови Онєгіна з його друзями, і блискучий авторський текст Пушкіна, то сповнений ліризму, то іронічний, то піднесений тощо, і елегійні передсмертні вірші Ленського, і пісню дівчат у садку з її суто народним ладом, і простодушно-прекрасний лист Татьяны. ”

Особливу увагу приділив М. Рильський проблемі перекладу зі слов’янських мов. На підставі власного і чужого досвіду він писав, що в певному сенсі важче перекладати з близьких мов, ніж з далеких, не схожих між собою. “Близость языков создает соблазн буквального перевода”, – читаємо у статті “Переводы и переводчики”; Рильський, як уже підкреслювалося, послідовно виступав проти «буквалізму», обстоюючи творчий переклад. Застерігав поет і проти підпорядкування перекладу іншомовній стихії, і проти спроб “нарядити мову перекладу в дуже національні, специфічно національні шати”, як це робили колись Л. Боровиковський, Є. Гребінка, С. Руданський (зауважимо, їхні переклади-переспіви були створені відповідно до тогочасної перекладацької традиції).

У перекладах з близьких мов особливо небезпечними стають іноді типові “підступні пастки”, що чигають на кожного інтерпретатора чужомовної літератури. Тут часто заважає інтерференція на всіх мовних рівнях, міжмовні омоніми (типу “луна”, “калитка”, “рожа”, “пильний” тощо), неспівпадання родів іменників (“боль” – “біль”, “птица” – “птах”, “луна” – “місяць” тощо), що вимагає пошуку нових образів, змістових замін (так, у VII главі “Євгенія Онєгіна” Рильський замінив порівняння красуні з “величавою луною” на “ранкову зірку”).

Значну небезпеку він вбачав у “несхожості зображуваного в оригіналі життя (людей, побуту, відносин тощо) з життям народу, на мову якого робиться переклад”. Наприклад, жителеві африканських тропіків важко уявити “хуртовину”, “іній”, для тих, хто живе в пустелі, незрозуміле поняття “літній дощик”, а звернення сина до батька на “ти” в “Тарасі Бульбі” Гоголя в українському перекладі звучить неприродно, незвично. Висловлюючись сучасною термінологією, в даному випадку йдеться про так звані “екстралінгвістичні елементи” тексту, пов’язані з історичними, природними реаліями, побутовим устроєм, звичаями тощо.

Спостереження й роздуми М. Рильського певною мірою співвідносяться з положеннями інтерпретативного перекладознавства, яке виникло у Франції наприкінці 60-х років минулого століття і протягом наступних десятиліть, паралельно розвивається в різних країнах. Інтерпретативна теорія перекладу, що бере початок у фундаментальних концепціях М. М. Бахтіна (діалог культур, діалогічні взаємини як особливий тип смислових взаємин, перекладач як “вторинна мовна особистість” тощо), орієнтована не на систему мови, а на смисл тексту (висловлення), який не дорівнює сукупності значень мовних одиниць, що його складають. Наприклад, у працях російського вченого В. Комісарова лінгвосеміотичні, текстологічні, культурологічні і соціологічні аспекти перекладознавства