Переклади Максима Рильського

Переклади зі слов’янських мов – і власні, і чужі – давали українському поетові неоціненний матеріал для виявлення типових труднощів, що постають перед інтерпретатором (ми згадали лише деякі з них), для розв’язання практичних завдань і для теоретичних узагальнень. Включає Рильський у статті й суто людські зворушливі спогади про свої “муки” при “доланні опору” чужомовного матеріалу (як, наприклад, він бився над передачею слів “светский”, “великосветский”, над початковими рядками “Мідного вершника” чи сценою полювання на ведмедя у “Пані Тадеуші”). І часто на запитання: “Чи можна було зробити краще? ” він сам собі відповідав – “не знаю”, “досі не знаю”, “на жаль, досі не бачу”. І продовжував роботу над вдосконаленням вже виданих перекладів, шліфуючи їх, шукаючи нові варіанти.

Неодноразово виступав М. Рильський проти перекладу творів зі слов’янських мов за підрядником (“лукавий паліатив” – називав його поет) : “Слов’янських письменників росіяни, українці, білоруси повинні перекладати з оригіналу при вмілому користуванні словником”. Особливо його дратувало, коли в Україні слов’ян перекладали з російських перекладів, це “аж нікуди не годиться”, бо до неточностей і помилок перекладача-українця додаються ще й помилки, припущені російським перекладачем. Розглядаючи практичні питання перекладацької справи, він ставить важливу проблему тогочасної освіти і науки – “щодо викладання слов’янських мов у середній і вищій школі, створення кафедр слов’янознавства в університетах, інститутів слов’янознавства у Всесоюзній та республіканських академіях, то це справа першочергової ваги”. М. Рильський ініціював славістичні дослідження в Україні, за часів його керівництва в Інституті мистецтвознавства, фольклору та етнографії була створена група славістів-фольклористів.

Праця перекладача викликала у М. Рильського не лише теоретичні роздуми, а й поетичні асоціації. У роботі “Проблеми художнього перекладу” він порівнює перекладача з мисливцем, акт перекладу зображує як “полювання за словом”: “Коли мисливець підходить до лугу чи болота, багатого на дичину, його охоплює радісне передчуття щасливого полювання. Разом з тим він напружує всі свої сили, щоб полювання було справді вдалим. Адже повинен він показати тут знання особливостей, “звичаїв” птиці, – а вони одні у бекасів, інші у дупелів, знов-таки зовсім інші у качок, – взяти до уваги рельєф місцевості, напрям вітру і т. ін., нарешті, свою стрілецьку вмілість!

Щось подібне переживає літератор, беручись до перекладу художнього твору”.

Раніше, у 1940 році, Рильський написав свій відомий сонет “Мистецтво перекладу”, в якому перекладання алегорично зображене як полювання, а перекладач – як мисливець, що має влучити в бистрокрилого птаха:

 

Так книга свій являє виднокруг,

І в ті рядки, що на папері стали,

Ти маєш влучити, мисливцю вдалий,

І кревним людям принести, як друг.

 

 

Іван Крилов

Лебедь, щука и рак

Когда в товарищах согласья нет,

На лад их дело не пойдет,

И выйдет из него не дело, только мука.

Однажды Лебедь, Рак да Щука

Везти с поклажей воз взялись

И вместе трое все в него впряглись;

Из кожи лезут вон, а возу все нет ходу!

Поклажа бы для них казалась и легка:

Да Лебедь рвется в облака,

Рак пятится назад, а Щука тянет в воду.

Кто виноват из них, кто прав – судить не нам;

Да только воз и ныне там.

Лебідь, щука і рак

Де згоди доброї в товаришів нема,

До діла братись там дарма,

Бо вийде, далебі, не діло, тільки мука.

Раз якось Лебідь, Рак та Щука

Везти підводу узялись

І в неї троє всі мерщій впряглись.

Щосили смикають, – та ба, немає ходу!

Воно, здавалось би, і не який тягар:

Та Лебідь рветься аж до хмар,

Рак сунеться назад, а Щука тягне в воду.

Хто винен серед них, хто ні, – судить не нам,

А тільки віз і досі там.

Генріх Гейне

 

An meine Mutter Ich bins gewohnt, den Kopf recht hoch zu tragen, Mein Sinn ist auch ein bisschen starr und zaehe; Wenn selbst der Koenig mir ins Antlitz saehe, Ich wuerde nicht die Augen niederschlagen. Doch, liebe Mutter, offen will ichs sagen: Wie maechtig auch mein stolzer Mut sich blaehe, In deiner selig suessen, trauten Naehe Ergreift mich oft ein demutvolles Zagen.  Ist es dein Geist, der heimlich mich bezwinget, Dein hoher Geist, der alles kuehn durchdringet, Und blitzend sich zum Himmelslichte schwinget?  Quaelt mich Erinnerung, dass ich veruebet So manche Tat, die dir das Herz betruebet? Das schoene Herz, das mich so sehr geliebet?  Im tollen Wahn hatt ich dich einst verlassen, Ich wollte gehn die ganze Welt zu Ende, Und wollte sehn, ob ich die Liebe faende, Um liebevoll die Liebe zu umfassen.