Перспективи та проблеми розвитку культурно-побутового комплексу Франції

Саме до цієї категорії банківських установ відноситься найбільший банк Франції «Креди агриколь». Цей банк займає лідируючі позиції в аграрному секторі (через нього здійснюється 85% фінансових операцій у сфері сільського господарства). За чисельністю індивідуальних внесків «Креди агриколь» є найбільш популярним банком. Кожен третій дорослий француз має в ньому власний рахунок. «Креди агриколь» контролює 1/6 частину фінансового ринку країни.

Процес переплетіння фінансового капіталу з промисловим, привів до появи фінансово-промислових груп, що роблять вплив як на формування економічної політики країни, так і на її міжнародні зв'язки. Так економіка Франції охоплена декількома фінансовими групами, у число яких входять «Паріба». «Сюез», групи Ротшильдів і Ампеннейдерів. Інтереси найбільших компаній відстоює Національна рада французьких підприємців (Патронат), а також різні галузеві, міжгалузеві і регіональні організації підприємців, що є могутніми важелями тиску на уряд.

Найбільш характерними є зв'язки між фінансовими групами і концернами в рамках Єдиного внутрішнього ринку.

У Франції утворився навіть цілий промисловий трикутник Париж-Лілль-Страсбург, у якому виникла серія змішаних франко-бельгійських, франко-голандських і інших європейських підприємств. Успішно реалізований і цілий ряд європейських проектів – будівництво енергосистеми: ЄЄ, нафтопроводу Марсель-Страсбург-Бонн, будівництво залізничного тунелю під Ла Маншем та ін [12, 39].

 

 

На початку 1980-х років на стан французької економіки, як на господарства і інших промислово розвинутих країн, значний вплив зробила американська валютнно-фінансова політика, виражена в істотному завищенні курсу долара. Це призвело до росту торгового дефіциту Франції (приблизно 1/3 французького імпорту оплачувалася в доларах), що склав у 1981 р. – більш 92 млрд. франків. Різко погіршився платіжний баланс країни, похитнулися позиції франка, що поряд з італійською лірою і бельгійським франком перетворився в одну із самих слабких європейських валют.

Криза обумовила ріст безробіття і цін на споживчі товари, загострилися соціальні проблеми. Значно підсилилися опозиційні настрої, що призвело до перемоги на президентських і парламентських виборах у 1981 р. блоку лівих сил. Президентом Франції став лідер соціалістів Миттеран. Протягом першого року нова адміністрація провела більш 200 реформ. У першу чергу був підвищений рівень мінімальної заробітної плати, на 40 -50% збільшені розміри пенсій.

Серед найважливіших реформ, проведених лівими, на перше місце можна поставити закон про націоналізацію, прийнятий у лютому 1982 р. Націоналізація охопила п'ять великих промислових груп: «Пешине-Южин-Кюльмаи» (кольорова металургія і хімія), «Рон-Пуленк» (хімія), «Компані женераль д'електрісі» (електроенергія), «Томпсон-Брандт» (електроніка, електротехніка), «Сент-Гобен-Понт-а-Мусон (виробництво скла і будівельних матеріалів), а також два сталеливарних трести – «Сесілор» і «Юзінор», виробництво озброєнь у компаніях «Дасо» (авіабудування) і «Матра» (ракетне озброєння). В результаті цієї реформи Франція стала власником самого великого серед капіталістичних країн державного сектора, у якому було зайнято приблизно 25% промислових робітників. Цей сектор забезпечував 1/4 всього експорту, 1/3 випуску промислової продукції. На його частку припадало 85% виробництва авіаційної і космічної промисловості, 80% – чорної і близько 70% – кольорової металургії, майже половина виробництва хімічної і третина – скляної промисловості [8, 86].

На фоні проведення активної промислової політики, уряд Франції важливе значення надав контролю за розповсюдженням кредиту. Тому у власність держави перейшли 36 комерційних і ділових банків (сума депозитів кожного з них перевищувала 1 млрд. франків), а також дві найбільші фінансові групи «Пзріба» і «С'юез», які представляють собою великі фінансові імперії, під контролем яких знаходилося більш сотні промислових компаній і найбільших установ. Частка державного сектора в сфері фінансування і кредиту склала 95%. Це дозволило банківські засоби більш ефектно використовуватися для надання допомоги промисловості. Для ряду галузей були надані пільгові процентні ставки по кредитах. У 1982 році за такими ставками, було виділено 44, 5% від загального обсягу кредитів. Нерідко державні органи давали вказівки надавати пільгові кредити конкретним підприємствам націоналізованого сектора, шо відіграло певну роль у його оздоровленні.

Перебудова виробничої структури Франції на початку 80-х років спиралася не тільки на націоналізований сектор, але і на створення значного числа порівняно невеликих приватних підприємств, що використовували новітні технології. Їхнє фінансування і пов'язаний з ними ризик повинні були взяти на себе націоналізовані банки.

Успіх реформ лівих багато в чому залежав від збереження досить високих темпів економічного росту. По оцінках експертів реформ, тільки щорічне 3% -відсоткове зростання економіки дозволило б заново профінансувати перебудову і підтримати досягнутий рівень життя. Проте перехід до політики дефляції та зменшення грошової маси в обороті шляхом часткового її вилучення у 1983 році викликало зниження економічного росту до 0, 7%. Цей факт був використаний опозицією для переходу до «наступу».

Постійній критиці стала піддаватися політика централізованого управління кредитом. Велику частину прибутку підприємці стали вивозити за кордон. Навесні 1983 року могутній економічний і політичний тиск на Францію стали проводити США і Німеччина з метою змусити французький уряд відмовитися від політики обмеження влади монополій.

У цих умовах у політиці лівого уряду відбулися серйозні зміни. Була прийнята «програма з десяти пунктів», яка стала називатися «Планом Делора». Основу його складав режим «твердої економії». Головною