Пізнання як відображення дійсності

Їх характерна особливість, що вони матеріальні, тобто носять об’єктивний характер, не залежать від волі і свідомості людей. Це відносини, виникаючі між людьми з приводу речей, але речей не в звичайному розумінні цього слова (“Я взяв поносити твою джинсову куртку і між нами виникли певні відносини залежності, вдячності, неприязні”). Під речами мається  на увазі передусім засоби виробництва. Адже знаряддя праці, предмети праці, засоби праці комусь належать і в залежності від початкового їх розподілу складаються різні відносини. Даний вигляд відносин характеризується терміном “відношення власності” і виступає як визначальна сторона виробничих відносин.

Таким чином, як вже відмічалося вище, виробничі відносини (ВВ) відтворюються в процесі матеріального виробництва (В), і через проміжні (але важливі) етапи розподілу (Р) і обміну (О) завершуються споживанням (Сп.) матеріальних благ як єдиний акт. Однак з необхідністю кожний акт виробництва примушує людей знов і знов вступати один з одним у відносини для нового акту виробництва (і так до нескінченності).

Отже, структура ВВ:

 

Крім відношення власності, які передують будь-якому акту виробництва, визначені відносини виникають між людьми з приводу розподілу, обміну і споживання виробничого продукту. Неважко помітити, що, при всій їх важливості, вони носять підлеглий характер відносин власності, визначаються останніми і є важливими складовими виробничих відносин.

Слідує, однак, підкреслити, що в історії практично не зустрічаються “чисті” типи виробничих відносин Реальному суспільству завжди властива багатоукладність, тобто ситуація, коли співіснують різні типи виробничих відносин. Під укладом розуміється такий спосіб виробництва і такі відповідні йому способи життєдіяльності, які не розвинулися в повній мірі і являють собою або пережитки минулого, або зародок майбутнього.

Саме тут криється одна з найбільших теоретичних помилок радянської суспільствознавчої думки. Некритично сприйнявши вчення про багатоукладність радянської економіки, вчені прагнули і в теорії і на практиці добитися чистого типу  виробничих відносин, а саме соціалістичних, що спиралися на неподільне панування суспільної (в формі державній) власності. Досвід же показав, що передчасна, і до того ж введена насильно (наприклад колективізація) одноукладність не виправдала себе ні в економічному, ні в соціальному, ні в політичному значенні. Тільки сьогодні стало ясно, що якраз діалектичний принцип взаємозалежності і взаємоз’вязаностi світу обумовлює поєднання різних типів виробничих відносин в самих різноманітних пропорціях. Розвиток сучасного капіталізму, де неухильно зростає частка суспільних форм власності, і наш шлях до новопризнання плюралізму форм власності (через акціонерну, колективну, спільну, сімейну і приватну) доводить правильність теоретичної формули “і те, і інше”.

У самому загальному вигляді спосіб матеріального виробництва характеризує внутрішню, стійку, загальну і необхідну форму зв’язку його суспільного суб’єкта (сукупність працівника і через нього – товариства загалом ) з природою як з об’єктом. Цей спосіб є суспільно-практичним в тому значенні, що виробляється і закріпляється масовим досвідом продуктивної діяльності. Внаслідок подвійного характеру матеріального виробництва і розподілу праці спосіб виробництва також володіє подвійним характером і включає в себе технологічний і соціально-економічний способи виробництва. Перший виражає спосіб освоєння, перетворення природи, другий – специфічно суспільний спосіб привласнення результатів цього освоєння.

Технологічний спосіб виробництва є процес суспільного виробництва, взятий в його безпосередності, абстракції від його історично певної соціальної форми. Він являє собою об’єктивно-предметну форму організації виробництва і включає в себе продуктивні сили і організаційно-технічні відносини між учасниками виробництва. Продуктивні сили складають основу технологічного способу виробництва і виражають активне, предметно-перетворююче відношення людини до природи. Це сам спосіб колективної продуктивної діяльності, взятий в єдності з всіма тими чинниками природного і соціального характеру, які безпосередньо або опосередковано впливають на ефективність виробництва і підвищення продуктивності праці.

У практиці, а часто і економічної теорії ці чинники називають продуктивними силами. У залежності від їх місця і ролі у виробничому процесі, в підвищенні продуктивності суспільної праці розрізняють безпосередні і опосередковані діючі продуктивні сили. Їх статус історично міняється. Так, в умовах НТР наука з чинника, діючого на виробництво головним чином опосередковано, перетворюється в безпосередню продуктивну силу.

Природні чинники включають в себе особливості і властивості зовнішньої природи як об’єкта (наявність і зміст корисних копалин, родючість грунтів, багатство природних засобів праці, географічні, кліматичні, космічні чинники і інш.), а також природні властивості і якості самих людей (вікові, статеві, психофізіологічні і ін.). Особливу групу природних чинників складають чисельність, щільність і темпи зростання населення. Особливість ця полягає в тому, що дані чинники не виступають як “чистий” дар природи, а опосередковуються соціально-історичними законами народонаселення.

У розвитку продуктивних сил виробництва загалом вирішальна роль належить суспільно виробленим чинникам (суспільним продуктивним силам на відміну від природних). У цьому значенні і потрібно розуміти відоме положення Маркса про те, що продуктивні сили суспільства є результат практичної енергії мас. Ці чинники можна поділити на загальні і спільні. До числа перших відносяться історичний рівень розвитку робочої сили, загальний рівень розвитку науки і міра її технологічного застосування, методи управління і ін., нарешті, відносини працівника до праці як найважливіший соціальний чинник, і в той же час як складова частина професійних якостей робочої сили. У сучасній соціально- економічній