Пізнання як відображення дійсності

Основними сферами суспільного життя є:

1. матеріальна- виробнича;
2. соціальна;
3. політична;
4. духовна.

Кожній з сфер відповідає певний рівень і тип суспільних відносин, які також утворюють систему економічних, соціальних, політичних і духовних відносин (матеріальних і ідеологічних).

Разом з тим, яка з перерахованих сфер суспільного життя і відповідний їй тип суспільних відносин виступає в якості детермінанти суспільного розвитку? Де та основа, яка дозволяє розглядати розвиток суспільства як природно-історичний процес? 

Якщо розглядати суспільство як цілісну систему, то ми виявляємо його внутрішню структуру, представлену передусім взаємозв’язком різних його сфер: економічної, соціальної, духовної, політичної. Яка з названих сфер є такою, що вирішує і в якій формі визначає інші? Ключем до відповіді на це питання, методологічним принципом пізнання процесів, що відбуваються в суспільстві, стало матеріалістичне розв’язання основного питання філософії стосовно до суспільства – про співвідношення суспільного буття і суспільної свідомості.

У всій домарксистській філософії і суспільно-політичній думці сфера матеріального виробництва розглядалася лише в зв’язку з необхідністю природного існування людини, відтворюванням матеріальних умов його життя, але не зв’язку з розвитком його суспільної суті. Остання зводилася або до духовної суті, до “…абстракту, властивого окремому індивіду”, або до природної основи, відповідно і питання про розвиток суті людини або не ставилося взагалі, або отримувло ідеалістичну інтерпретацію, як це мало місце в гегелівському вченні про саморозвиток абсолютного духу. Зі слів Ф. Енгельса, матеріальне виробництво і економічні відносини розглядалися у відмічений період лише між іншим, як другорядні елементи “історії культури”. Остання до того ж зводилася, як правило, до історії духовної культури, а також держави, політичних, юридичних переконань і т.д. Навіть в тому випадку, коли висловлювалися окремі геніальні здогадки про роль економічних інтересів і класову боротьбу в суспільстві (Гізо, Мін’є, Тьеррі, Кондерсе і ін.) або про матеріальне виробництво як форму опредмечування духовних потенцій людини і таку сферу діяльності, в якій людина в кінцевому результаті має на меті самого себе (Гегель), – все одно ця сфера і спосіб життя людини не розглядалися як форма соціального розвитку людини, основа формування його суспільної суті, а разом з тим духовних представлень, ідеологічної надбудови, форм суспільної свідомості. 

Однак визнання первинності суспільного буття ще не відповідало на питання, де ж та основа, визначальний чинник, який додає безперервність, цілісність і зв’язок людській історії.

Маркс побачив цю основу в матеріальному виробництві, бо для існування людини необхідні як мінімум їжа, одяг, дах, а щоб все це мати людині, треба все це зробити .

Маркс уперше побачив подвійний характер матеріального виробництва. Він звернув особливу увагу на той факт, що раніше, ніж, що-небудь зробити, люди вступають в об’єктивні, від їх волі незалежні суспільні і передусім виробничі відносини. Це логічно виходило з аналізу процесу праці, що набуває неминуче суспільного характеру і свідомості людини. Таким чином, подвійний характер матеріального виробництва полягає в тому, що воно є одночасно і виробництвом необхідного прожитку і творенням (відтворюванням) суспільних відносин виробництва, що складають основу всіх інших суспільних відносин, в т.ч. ідеологічним (правових, політичних).

Чому ж ці виробничі відносини відтворюються в процесі матеріального виробництва? Так тому, що кожний акт виробництва передбачає (через проміжні етапи розподілу і обміну) подальше споживання матеріальних благ і, отже, з необхідністю примушує людей знову вступати один з одним у відносини для нового акту виробництва на тих же початкових умовах (і так до нескінченності). При цьому кожна певна людина сприймає ці умови об’єктивно, бо вони вже склалися до її вступу у виробничий процес і, отже, від неї ніяк не залежать.

Щоб підкреслити соціальну суть матеріального виробництва, його стосовність до аналізу всього суспільства, К. Маркс вводить в науковий обіг більш загальне поняття – суспільне виробництво. Цим поняттям фіксується той факт, що люди виробляють не тільки речі, матеріальні блага і цінності. Беручи участь в суспільному виробництві, вони виробляють і відтворюють свою соціальність: суспільні відносини, групи і інститути, а зрештою суспільство і самих себе, свою власну суспільну суть.

Суспільне виробництво, отже, є виробництво самого суспільного життя, суспільне виробництво самого життя індивідів в єдності його матеріальної, духовної і соціальної сторін. Виробництво цього життя виступає як відтворювання не тільки його зовнішніх умов і передумов, але і способів діяльності, форм спілкування і свідомості індивідів, їх способу життя і відповідних йому здібностей і потреб. Те, що являють собою індивіди, – писали К. Маркс і Ф. Енгельс, – “співпадає … з їх виробництвом, – співпадає як з тим, що вони виробляють, так і з тим, як вони виробляють”  (виділено нами).

Суспільне виробництво має три “лики”: технологічний, яким воно (виробництво) виступає в своїй безпосередності, незалежно від того, що виробляються – речі, ідеї, послуги; соціальний, в тому числі соціально-економічний (відтворювання історично певних виробничих відносин), і соціокультурний, що виражає міру розвитку самої соціальності, і, нарешті, особистнісний. З точки зору останнього суспільне виробництво представляє собою соціальний спосіб самоздійснення дійсності людини, розвитку її не тільки родової, суспільної суті, але і індивідуальної своєрідності.

Особистнісний аспект суспільного виробництва дозволяє зрозуміти всю історію людей як суспільну історію їх індивідуального розвитку, як об’єктивно зумовлений процес соціальної творчості особистостей, а, отже,