Пізнання як відображення дійсності

Зрозуміло, знання можуть і повинні розглядатися і з точки зору їх практичної корисності, але вони приносять користь, якщо містять об’єктивну істину, в іншому випадку те, що корисно одному (людині, соціальній групі, суспільному класу), може виявитися некорисним або навіть шкідливим для іншого.

Таким чином, практика не є єдиним критерієм істини, існують і інші критерії: почуттєвий, логічний, естетичний і ін. Але всі вони зрештою опосередковані практикою. Тому суспільна практика є вирішальним і загальним критерієм істини.

 

 

Специфіка соціального пізнання, його особливості можуть бути розкриті в порівнянні з природничо-науковим пізнанням. Відмінності між цими видами пізнання визначаються відмінністю областей об’єктивної дійсності, що досліджуються ними – природи і суспільства. Характеризуючи специфічну суть суспільства як об’єкта соціального пізнання на відміну від до-соціальних рівнів матерії – об’єктів природничо-наукового пізнання, вбачаємо її в людській діяльності, що завжди включає в себе постановку цілей і їх реалізацію.

Суспільна форма руху матерії відрізняється незрівнянно більш високими, ніж в природі, темпами розвитку, що також визначає в значній мірі особливості соціального пізнання. Специфіка соціального пізнання визначається передусім його предметною областю. Предметом соціального пізнання є людина, її діяльність, культура, що представляють собою найважливіші органічно взаємопов’язані елементи суспільного життя.

У соціальному знанні на відміну від природничо- наукового людина одночасно виступає не тільки як суб’єкт, але і як об’єкт соціального пізнання. Не можна зрозуміти суть людини поза суспільством, оскільки все соціальне в людині формується суспільством, а суспільство є продукт взаємодії людей.

Суспільству властивий специфічний спосіб організації і розвитку життєдіяльності, представлений в культурі, яку в самому загальному плані можна розглядати як сукупність матеріальних і духовних цінностей, створених людиною, а також способів їх створення, застосування і передачі. У соціальному пізнанні культура розглядається як явище історичне, що розвивається з розвитком суспільства.

На відміну від біологічних типів організації і використання інформації, регулюючих життєдіяльність організмів, людина здійснює свою життєдіяльність і регулює свої відносини з середовищем на основі використання не тільки свого індивідуального, але і надіндивідуального досвіду, зафіксованого в культурі. Опановуючи в процесі своєї соціалiзації культурні цінності, людина виявляється “запрограмованою” свідомо (і несвідомо) уявленнями про світ, про вищі цілі і форми діяльності, навичками, нормами поведінки, уявленнями про способи поводження з предметами споживання, закріпленими в мові, і що зберігаються в “соціальній пам’яті”.

У наш час, коли від людини потрібне не тільки оволодіння знаннями, але і залучення його до збагнення вищих цінностей людського буття, духовно-етичного, естетичного і екологічного розвитку, без яких неможливо практичне втілення в напрямі гуманізації (з урахуванням інтересів і в інтересах людини) результатів соціального і органічно інтегрованих з ним результатів розвитку природничо-наукового і технічного знання, оволодіння культурою набуває особливе значення.

Особливу важливість набуває усвідомлення того, що вдосконалення комп’ютерної техніки і сучасних технологій в різних сферах суспільного виробництва, форм організації і управління народним господарством не досить без вдосконалення людини. Причому такі якості людини, як сумлінність, порядність, відповідальність стають не менш важливими, ніж талант і образованість. Без виховання, залучення до духовно-етичних цінностей не можна говорити про культуру людини, а без розуміння культури не може бути пізнання суспільного життя.

Специфіку пізнання соціальної дійсності не можна з’ясувати, не зрозумівши значення в ньому діяльного підходу, бо людина і засвоює, і творче розвиває культуру через діяльність. Тваринний світ розвивається на основі пристосування, адаптації до умов життя, до середовища. Історія розвитку суспільства твориться шляхом перетворення навколишнього середовища, реалізації людських цілей і цінностей в діяльності, на основі якої створюються умови для життя суспільства і особистості. Саме тому діяльний підхід до розуміння соціальності є найважливішим, інтегральним, методологічним принципом, пронизуючим все соціальне пізнання. Суспільство при цьому виявляється таким об’єктом пізнання, яке в той же час є суб’єкт діяльності. Людина сама створює себе і нове середовище свого існування.

Що розглядається в контексті діяльності людей? Практика, як відомо, представляє основу, рушійну силу, мета і зміст пізнання. Соціальна дійсність пізнається на основі детермінуючої потребами і інтересами людей практичної діяльності, яка охоплює всі сторони суспільного життя – економічну, політичну і соціальну. Якщо виробнича діяльність направлена на перетворення природи, то соціально-перетворююча діяльність (соціальна практика) формує суспільні відносини і саму людину.

Суб’єкт соціального пізнання виділяє в суспільному  житті безпосередній об’єкт пізнання, яким стає передусім та дійсність, яка попадає в сферу потреб і інтересів, що реалізовуються в цілеполагаючій діяльності суб’єкта в пізнанні соціальної дійсності. Оскільки переслідується мета зміни дійсності і відповідно знання повинні служити цій меті, то об’єкт в соціальному пізнанні представляється, як правило, проблемно у вигляді необхідності вирішення тих або інших соціальних задач, необхідності реалізації тих або інших можливостей.

Суб’єктом же пізнання є не свідомість сама по собі, як це представляють ідеалісти, а людина, соціальна група, клас або суспільство загалом, що не споглядально пізнає, а що перетворює природу і соціальний світ.

Характеризуючи суб’єкт і об’єкт соціального пізнання, особливо потрібно звернути увагу на те, що не тільки індивід, людина виступає одночасно об’єктом і суб’єктом соціального