Пізнання як відображення дійсності

Очевидно, сумніватися в існуванні відносних істин немає підстав.

Але чи не є всі знання відносними? Чи Існує істина абсолютна?

Абсолютна істина (абсолютне в істинному знанні) – це знання, тотожне своєму об’єкту і тому не може бути спростовано в ході подальшого розвитку пізнання.

До абсолютних істин можуть бути віднесені істини факту (з точки зору його констатації): точно встановлені дати конкретної події, наприклад, роки народження і смерті І. Канта (1724-1804), місце його поховання (м. Кенігсберг), вихід в світло “Критики чистого розуму” (1781) і т.п.

Абсолютними можна вважати істини, що містять знання певних сторін, властивостей, закономірностей дійсності, що виражають вічне, нескороминуще. Такі, наприклад, світові фізичні константи: гравітаційна постійна, постійна Планка, швидкість поширення електромагнітних хвиль. Ці і ним подібні істини (їх називають “вічними”) є абсолютними. Але вони не вирішують проблему. При діалектичному підході абсолютна і відносна істина (абсолютне і відносне в істині) – це дві сторони істини об’єктивної. Відносне знання містить в собі момент знання абсолютного, абсолютне складається з суми відносних істин. Відносні знання про будову матерії включають разом з тим абсолютні знання про існування елементарних часток, про їх заряд і т.д.

Цей приклад показує, що пізнання розвивається до все більш глибоких і повних знань, наближаючись до абсолютної істини. Але чи досяжна вона? Чи може людське пізнання дати абсолютну істину, тобто повне, вичерпне знання?

Обмеженість існування людини у часі, невичерпність світу, його нескінченність і мінливість, та обставина, що на кожному етапі свого розвитку пізнання здійснюється при обмежених можливостях даної епохи, означає постійну незавершеність процесу пізнання. Природа людини і природа світу, суб’єкта і об’єкта пізнання, унеможливлюють вичерпне пізнання світу загалом. Разом з тим не існує принципового кордону, що відділяє пізнане від ще не пізнаного. Розширюючи кордони пізнання, заглиблюючи знання про світ, людство, поки воно існує, буде наближатися до абсолютної істини, осягаючи її в істинах відносних.

Суперечлива єдність відносного і абсолютного в істині характеризують пізнання як процес, направлений на збагнення об’єктивної істини.

Критерії істини. Проблема істини нерозривно пов’язана з пошуками її критерію – способу, за допомогою якого встановлюється істинність знання, відмінність істини від помилки.

Філософи-емпірики вважали таким критерієм дані відчуттів і сприйнять, відповідність знань чуттєвому досвіду. У сучасній західній філософії цей критерій висунули неопозитивісти (принцип верифікації). Філософи раціоналістичного напряму (Декарт, Спіноза, Лейбніц) бачили критерій істини в ясності і виразності розуму, у виведенні знань із загальних очевидних положень. 

Було б неправильно заперечувати певну роль цих критеріїв в пізнанні. Чуттєвий досвід, якщо не розглядати його субъективістськи, а визнавати джерелом відчуттів і сприйнять об’єктивну реальність, в деяких випадках, наприклад, в пізнанні окремих явищ і їх властивостей, є достатнім критерієм істинності. Стверджуючи, наприклад, що йде дощ, гримить грім, ми довіряємо нашим органам почуттів, не вдаючись до інших способів перевірки. Однак чуттєвий досвід обмежений. За допомогою відчуттів і сприйнять неможливо пізнати суть явищ, розкрити закони природи і суспільства.

Виведення знань з деяких загальних істинних положень відповідно до законів логіки (логічний критерій) застосовується в умовах, коли неможливо використати інші критерії, наприклад відносно минулих подій. Цей критерій є досить надійним в багатьох науках, особливо в математиці. Загальний формальний критерій істини, відповідність пізнання загальним і формальним законам розуму і розуму Кант вважав єдино можливим. Однак і цей критерій обмежений. Загальні положення, з яких виводяться інші положення, не завжди виявляються істинними. Знання розвивається, і багато які положення, визнані очевидними істинами, переглядаються, замінюються іншими положеннями. Таких прикладів в науці немало.

Певне значення для встановлення істинності має вимогу внутрішньої узгодженості, несуперечності знання.

Загальний недолік цих і деяких інших концепцій полягає в тому, що критерій істинності знання знаходиться в самому знанні. Але чи може знання бути власним критерієм? Таким критерієм повинна бути не духовна, пізнавальна діяльність, а діяльність практична.

Гегель вивів критерій істини за межі пізнання, в сферу практичної діяльності. Однак практика трактувалася ним як активність абсолютної ідеї, що перетворює предмет по його поняттю. У діалектичному матеріалізмі під практикою розуміється цілеспрямована предметно-чуттєва діяльність суб’єкта по перетворенню матеріальних систем.

Це діяльність не окремого індивіда, ізольованого від суспільства, а соціального суб’єкта, озброєного знаннями, навичками, прийомами, які має в своєму розпорядженні суспільство на даному етапі свого розвитку. Практика має соціально-історичну природу, вона спирається на результати практичної діяльності і досвід попередніх поколінь.

Критерій практики висуває не тільки діалектичний матеріалізм, центральне місце він займає в філософії прагматизму. Практика, що трактується як користь, успіх, має суб’єктивну природу; істинність знання визначає сам суб’єкт незалежно від її об’єктивного змісту.