Пізнання як відображення дійсності

Суспільна практика знаходиться в діалектичній єдності з пізнавальною діяльністю, з теорією. По відношенню до пізнання вона виконує трояку роль. По-перше, є джерелом, основою пізнання, його рушійною силою, дає йому необхідний фактичний матеріал, що підлягає узагальненню і теоретичній обробці. Тим самим вона живить пізнання, як грунт дерево, не дає йому відриватися від реального життя. По-друге, практика є способом додатку знань, і в цьому значенні вона – мета пізнання. Наукові знання мають практичне значення лише в тому випадку, якщо вони втілюються в життя: практика – це арена застосування сили знання. Кінцевою метою пізнання є не знання самі по собі, а практичне перетворення дійсності для задоволення матеріальних і духовних потреб суспільства на шляхах гармонізації його відносин з природою. По-третє, практика служить критерієм, мірилом істинності результатів пізнання. Тільки ті знання, які пройшли крізь очисний вогонь практики, можуть претендувати на об’єктивність, достовірність, істинність.

Отже, практика – це основа формування і розвитку пізнання на всіх його рівнях, джерело знання, критерій істинності результатів процесу пізнання і визначник зв’язку предмета з тим, що треба людині. Людина спочатку пізнає світ в тій мірі, в якому вона практично діє і в якому сама зазнає впливу з боку зовнішнього світу. Практика входить у визначення предмета в тому значенні, що об’єкт, з певною метою виділений суб’єктом з нескінченного сплетення речей, або видозмінений, або створений наново.

Основними видами практики є матеріально-виробнича діяльність людей і соціально-перетворююча діяльність мас (до неї відноситься діяльність людей в соціальній, політичній і духовній сферах суспільного життя). Природничонауковий і соціальний експерименти утворюють особливий вигляд наукової практики. Наукова теорія і практика складають таку єдність протилежностей, в якій практиці спочатку належить вирішальна роль. Саме практикою детерміновані кардинальні структурні особливості самого процесу пізнання як на емпіричному, так і на логічному його рівнях. Але теорія не обмежує свою роль простим узагальненням практики, а творчо переробляє емпіричний матеріал і тим самим відкриває нові перспективи для розвитку практики. По відношенню до неї теорія грає програмуючу роль. Якщо практика передує теорії в генетичному плані, тобто в плані походження пізнання, то на рівні вже розвиненого наукового мислення значною мірою зростає можливість і необхідність внутрітеоретичного, змістовного оперування ідеальними моделями речей, їх властивостями і відносинами, не звертаючись безпосередньо до практики, що відкриває широкий шлях виходу теоретичного мислення з-під влади безпосереднього досвіду, і створює можливість “наддалекого” передбачення практики.

Історія наукового пізнання свідчить про те, що вслід за практичним застосуванням якого-небудь відкриття починається бурхливий розвиток відповідної області теорії: розвиток техніки революціонізував науку. Природні і суспільні науки, виходячи на арену практичного застосування, створюють той механізм зворотного зв’язку між теорією і практикою, який стає таким, що визначається у виборі багатьох напрямів досліджень. Крім того, механізм зворотнього зв’язку дозволяє здійснювати таку взаємокоректировку теоретичної і практичної діяльності, яка і забезпечує практиці бути критерієм істини. Це особливо важливе для соціального пізнання і соціальної практики. Якщо вірно, що ідеї перетворюються в матеріальну силу, коли вони опановують масами, то вірним повинне бути і положення про необхідність дії механізму зворотного зв’язку в сфері соціальної діяльності і розвитку суспільних наук. Порушення цього механізму, що приводить до розпаду їх єдність, викликає у відомі історичні періоди застій в економічній, соціальній і духовно-етичній сферах суспільного життя. Тісне взаємопов’язування теорії і практики, чіткість дії механізму зворотного зв’язку особливо відчутні на сучасному етапі розвитку нашого суспільства.

У сучасній західній філософській думці часто далеко не адекватно трактується суть практики і її роль в пізнанні. Так, в домарксистській філософії, як відомо, діяльний початок в пізнанні розвивався головним чином ідеалізмом, істотною особливістю якого було те, що діяльність, творча активність обмежувалася лише сферою духу. Згідно Гегелю, практика є “вольова діяльність ідеї”. Суб’єктивні ідеалісти розуміють під практикою діяльність, зумовлену волею, інтуїцією або підсвідомим початком. Наприклад, У. Джемс відносив до практики “релігійний досвід”, тобто суто духовну діяльність. Деякі представники філософії також зводять практику до вільної творчої самоусвідомлюючої діяльності, як єдиної форми реальності. Корінна вада ідеалістичного розуміння практики складається в метафізичній абсолютизації ідеального, духовного її моменту.

Оскільки практична діяльність носить усвідомлений характер, остільки духовний початок, безумовно, складає її необхідний момент. І безглуздо розривати єдину цілісну діяльність на дві її іпостасі, тим більше протиставляти їх одна одній, гіпертрофуючи роль однієї і поменшуючи або зовсім ігноруючи значущість іншої. Діалектичному матеріалізму чужа концепція, що відособляє матеріальну, практичну і духовну, теоретичну діяльність. Між цими видами діяльності існує нерозривна діалектична єдність. Кажучи сухою мовою категорій, частина – не є ціле, і підміна одної іншим здатна викликати теоретико-методологічні