Пізнання як відображення дійсності

У попередніх лекціях ми вже зазначали, що суспільство є одним з найбільш складних об’єктів філософського аналізу. Більш того, стверджували, що протягом усього домарксистского етапу історій філософії і ідеалісти, і матеріалісти приходили до ідеалістичного розуміння і пояснення суспільного життя. У даній лекції ми спробуємо викласти погляди сучасної філософської думки на суспільство, і передусім, показати корінну відмінність марксистського і немарксистського напрямів філософії до аналізу даного об’єкта дослідження.

Чому протягом сторіч розвиток знань мислителів про суспільство відставав від розвитку природознавства? По-перше, це пояснюється крайньою складністю і заплутаністю суспільного життя і перекрученням відображення в свідомості самих учасників суспільних процесів своєї власної діяльності. Те, що насправді було причиною історичних подій, здавалося їх учасникам слідством, а слідство представлялося ними причиною. Непрямим підтвердженням даного висновку є складна структура суспільної свідомості з її різними формами, рівнями і типами. По-друге, об’єктивно утруднене розв’язання основного питання філософії стосовно до суспільства, бо на будь-якій стадії розвитку ми знаходимо в суспільстві і матеріальну, і ідеальну сторони життя. І тут питання про первинність суспільної свідомості (що виникло раніше?) трансформується в проблему визначальної ролі однієї з сторін по відношенню до іншої. 

Внаслідок перерахованих причин погляди філософів на походження, суть і перспективи розвитку суспільства формувалися у вигляді різних умоглядних побудов, здогадок (іноді геніальних), гіпотез і теорій, які однак, в більшості своїй передавали суб’єктивне сприйняття авторами об’єкта дослідження.

Так в стародавній світовій релігії – буддизмі – стверджувалося, що суспільство виникло як реакція на завершення “золотого віку” історії людства, коли наступила епоха нерівності, обману і несправедливості, і необхідно було запобігти його згубному розпаду. 

Антична філософія, представлена у поглядах Арістотеля, Платона, Епікура, сформулювала ідею про договірне походження цивілізованого суспільства і держави, тобто воно виникло внаслідок угоди (договору) між людьми.

Намагалися дати своє трактування даній проблемі і філософи-матеріалісти XVIII віку. Ж. Ламетрі, Д. Дідро, П. Гольбах вважали суспільством сукупністю, сумою складаючих його людей. Визнаючи вирішальну роль матеріальної сторони життя людини перед духовною, вони проте в поясненні суспільства в повній мірі повторювали метафізичний підхід до аналізу процесів і явищ, розглядали суспільство як механічну суму елементів, існуючих самі по собі, поза системою.

Видатний німецький філософ-матеріаліст Л. Фейєрбах (1804-1872) намагався пояснити суспільство з позицій антропологізму, тобто в залежності від тілесної організацій людей. Несправедливі соціально-політичні порядки сучасного йому капіталістичного суспільства оголошувалися такими, що суперечать “природі людини”. При цьому їх зникнення і усунення зв’язувалося лише з тим, що вони суперечать ідеалам суспільного устрою, які висували ці філософи.

Виявилися неспроможними і спроби матеріалістів домарксового періоду знайти деякий первинний осередок суспільства. Так один в центр ставив індивіда, особистість (різні варіанти робінзонади, аналогічні уявленням Д. Дефо). Інші – називали називали договір між людьми (Ж.-Ж. Руссо).

Потрібно зазначити, що самостійну цінність має спроба представити суспільство як систему, що розвивається, які були зроблені в XVII-XVIII вв. Дж. Віко (1668-1744), Ш. Монтеськ’є (1689-1755), Ж.-Ж. Руссо. Найбільш завершено цей підхід виявився у поглядах на суспільство Гегеля, де, однак, взаємозв’язок, взаємозалежність і розвиток всіх численних елементів суспільства виявляв собою лише відображення діалектики “абсолютної ідеї”. Іншими словами, всі спроби представити суспільство як систему, що розвивається зрештою робилися з позицій ідеалізму.

Що стосується перспектив розвитку суспільства, то немарксистська філософія тут використовує всю можливу гамму тенденцій.

У стародавньогрецькій філософії джерела поглядів говорили про те, що в суспільстві панує кругообіг, розвиток після ряду циклів і фаз повертається до початкового пункту. Ця лінія активно розроблялася і розробляється філософами, соціологами XX віку (А. Тойнбі, П. Сорокин і ін.).

Християнська теологія повертає ідею кругообігу і представляє історичний процес як прямолінійний рух від минулого до майбутнього.

Нарешті представники сучасного екзістенціалізму (К. Ясперо, М. Хайдеггер і ін.) розглядають перспективи суспільного розвитку як сповзання до неминучої катастрофи і загибелі людського суспільства.

Це наклало свій відбиток на підходи в розгляді людського суспільства. У сучасній соціально-філософській літературі можна виділити декілька таких підходів. До них відносяться: еволюційний підхід, в якому виділяються наступні етапи розвитку людства: первісне суспільство, сільськогосподарське, індустріальне, екологічне, космічне і т.д. Ряд вчених дотримується цивілізаційного підходу. Однак слабістю даного підходу на думку його противників є складність, навіть швидше неможливість в ньому сформулювати принцип детермінації цивілізацій. Звідси і різноманіття у визначенні етапів розвитку людського суспільства. Досить складно вистроїти обгрунтований логічний ланцюг з різних цивілізацій (індійська, європейська, идустріальна, постіндустріальна); підхід ускладнюється з введенням в науковий обіг понять “локальна цивілізація”, “планетарна цивілізація”.

 

 

У цьому відношенні значно легше з детермінацією формаційного підходу, розробленого К. Марксом і Ф. Енгельсом. Якщо розглядати суспільство з таких позицій, то ми виявляємо його складну внутрішню структуру, представлену передусім взаємозв’язком його сфер.

Категорія “сфери суспільного життя” фіксує ту або іншу область суспільного життя як деяку якісну цілісність, кожна з яких має специфічні закони функціонування,