Поетика та естетика З. М. Гіппіус

Мети Релігійно-Філософських Зборів досягнуто не було: єднання інтелігенції, яка шукала Бога на нових шляхах, і церкви не відбулося. Збори були цікавими насамперед своїми запитаннями, а не відповідями. Їх вплив був значним, оскільки світоглядно позначився на літературі і мистецтві, філософії та публіцистиці.

Для З. Гіппіус релігія приносила у світ і душу людини естетичну гармонію, красу, витонченість, рух думки. Щоб розібратись у ідейно-філософській спрямованості поетичної спадщини З. Гіппіус, слід звернутися до її світоглядної та естетичної позиції, про що мова йде у підрозділі 1. 2. “Естетичний світ З. М. Гіппіус”. З. Гіппіус була не лише поетом, але й мислителем з сильно проявленим естетичним почуттям. ЇЇ вабила і притягала краса у світі й пошуки краси в історії людського духу і людської культури.

З. Гіппіус шукала духовної опори передусім у релігійній культурі. Вона відкривала у ній невичерпні можливості оновлення сучасного мистецтва.

Центральними категоріями естетичного світу З. Гіппіус стають поняття красивого і морального, причому красу вона вважає головним критерієм оцінки життя. Вона постійно знаходиться у пошуках краси й шукає її у просвіті між найжорстокішою прозою і горними висотами духу. Краса для З. Гіппіус – це синтез усіх духовних начал. Тема пошуку краси пронизує усю її творчість. Слідом за Достоєвським та Соловйовим З. Гіппіус вірила, що любов і краса врятують світ. Красу поет не розглядає як джерело естетичної насолоди. Справжня краса для неї поєднує у собі добро та істину, відкриває їх у житті і мистецтві, а тому допомагає перетворенню і спасінню світу. Краса, зведена у ранг релігійної цінності, перетворюється не на естетичну, а на універсальну категорію – у ній З. Гіппіус бачила засіб вияву й істини, й добра.

Поняття краси у З. Гіппіус багатозначне: краса у мистецтві і є метою творчості; пошук краси – спроба виправдання дійсності, яка далека від ідеалу. З одного боку, З. Гіппіус (слідом за Бодлером та французькими символістами) заперечувала будь-яке канонізоване поняття краси й уявляла її у відстороненому вигляді, а, з іншого боку, одночасно з цим естетизувала релігійно-містичні, соціальні, політичні і психологічні цінності. Магістральними у її творчості стають дві антитетичні теми: переживання краси, почуття краси у свідомості людства і смерть, знищення краси, знищення всього. Вона хотіла, з одного боку, бачити і відчувати красу у житті і вивчати її відображення у духовній творчості і, з іншого боку, заглибитись поглядом у страждання людського духу, який кидається до провалля смерті.

Творчість З. Гіппіус стає для нас поштовхом до серйозних роздумів про духовний смисл життя. З. Гіппіус вважала, що духовність, культура, краса врятують світ від жорстокості і руйнування. Єдино важливим для З. Гіппіус у мистецтві, у художньому творі є людська душа, її внутрішній зміст, багатство чи збідненість. До власних творів вона підходила тільки з цієї точки зору, судила їх за законами, нею самою над собою поставленими. Творчість у розумінні З. Гіппіус – це уміння «сказати себе», що означає «майже врятувати себе». Творчість – єдина вічна цінність З. Гіппіус, що протистоїть тривожним станам духу, жорстокості побуту і потворності життя. Завдання мистецтва вона вбачала в оновленні, очищенні, звільненні від віджилих і застарілих форм – суспільних, побутових, сімейних, статевих; усіх тих, що прирікають сучасних людей на спільну «смерть у житті». Головним пороком часу З. Гіппіус називає роз’єднаність людей. Його причини – у людській безволі, закляклості, у відсіченні церквою всього кола земних зацікавлень. У творчості З. Гіппіус відобразились риси ранньосимволістської поезії, її етичний та естетичний максималізм.

Творче життя З. Гіппіус є тією внутрішньою силою, що притаманна її особистість. Також їй характерне цілісне устремління до ідеалу, жорсткі, безкомпромісні пошуки істини. Поетичний світ З. Гіппіус організовує сила сконцентрованої думки. У центрі світосприйняття З. Гіппіус знаходиться не життя, а думка, вона повністю підпорядковує собі поетичну творчість.

Підрозділ 1. 3. “Філософія Еросу” присвячено питанням кохання та любові. Кохання розуміється нею як Ерос, філософія якого займає важливе місце в естетичному світі З. Гіппіус. Основою філософії любові Гіппіус є вчення Володимира Соловйова про всеєдність, яка проявляється практично в усьому, зокрема, у єдності божественного і людського начал, які досягаються самою людиною завдяки моральній волі і здатності до вдосконалення. Індивідуальне начало людини превалює над родовим. Кожній особистості природно вважати себе центром світу і ставитись до інших, виходячи лише з власних потреб та інтересів. Ерос – найвищий різновид живої енергії, яка переповнює душу людини, та дійова сила, що дана для переродження людей, для перестворення світу. «Не любити» для З. Гіппіус означало «не жити», оскільки кохання для неї – це саме життя, що несе безсмертя. Кохання пронизане божественним началом. Услід за Вл. Соловйовим вона стверджує, що кохання, як вічність, бореться зі «злим життям». Це – ідеальне кохання, духовний союз двох сердець і Бога. Суть цього почуття – постійність, глибина, безконечність. Навіть смерть не може розлучити тих, хто кохає. Кохання – головний смисл життя. З. Гіппіус написала ряд статей, присвячений теорії та філософії кохання: «Влюблённость (1904) «, «О любви (1925) «, «Черты любви (1928) «, «Арифметика любви (1931)