Поетика та естетика З. М. Гіппіус

У своїй філософсько-естетичній творчості З. Гіппіус утверджує те заповітне, чим жила, у що вірила, про що думала: про Бога та шляхи, які ведуть до нього; про Людину, життя і смерть, віру та безвір’я, душу та бездуховність, кохання. Усе це відбито у поетичній творчості і знайшло свій вияв в основних темах лірики.

Другий розділ – «Основні теми ліричних творів З. М. Гіппіус» досліджує те, яким чином естетичні погляди та філософсько-релігійні пошуки поета відбиті у тематиці її творів.

Підрозділ 2. 1 “Художні особливості поетичної манери З. М. Гіппіус” визначає специфіку творчості поета та виокремлює коло головних тем поезії. Вплив З. Гіппіус на літературний процес у Росії кінця ХІХ – поч. ХХ ст. був досить значним. Якщо брати до уваги творчу еволюцію З. Гіппіус, то стає очевидним, що її найвищим досягненням стала лірика, будучи чудовим завершенням творчого сходження від релігійно-містичної і літературно-критичної творчості до поезії.

З. Гіппіус як самобутня творча натура відбулась передусім якнезвичайна і значна особистість, що відбилась у її віршах, а особливі художні засоби роблять її вірші впізнаваними. Художній світ З. Гіппіус являє собою послідовну концепцію. Вона виявляє здатність до реалізації як на рівні застосованих художніх засобів, так і на рівні мотивів, які, у свою чергу, тематизують поетичний світ.

Розглядаючи поетичну творчість З. Гіппіус як єдиний текст, слід зазначити системність, якій підпорядковується художній світ поета, стабільність його структурних особливостей. Поетичний світ З. Гіппіус являє собою структурно побудовану опозицію тем, мотивів та образів-символів, що співвідносяться і підпорядковуються ієрархічно. У свою чергу, той рух, що відбувається у поетичному світі – це рух по колу, регулярне повернення до повторюваних мотивів та образних побудов. Системність поетичного світу З. Гіппіус, вірність одним і тим самим життєвим та естетичними принципам зумовлені релігійним світоглядом поета та її філософсько-естетичною концепцією світобудови.

Таким чином, справжня поезія у З. Гіппіус зводиться до трьох тем – «О Человеке. Любви и Смерти», «тройной бездонности мира», («Тройное», 1927). Вона мріяла про примирення любові й вічності, але єдиний шлях до цього З. Гіппіус вбачала у смерті, яка єдина здатна врятувати кохання від усього суєтного. Ці роздуми на «вічні теми» визначають тональність творчості З. Гіппіус. Виходячи з цього, центральною фігурою поетичного світу З. Гіппіус стає людина.

У підрозділі 2. 2. “Тема людини та її душі” – людина аналізується не як соціальний феномен, а як носій душі. На перший план в естетиці і творчості З. Гіппіус висувається тема людства, оскільки релігійна концепція автора окреслює метою справжнє перетворення людини. Але для того, щоб мати право говорити про людину і людське, поет сам має бути «більше людиною», «переважно людиною». У будь-якій людині З. Гіппіус цікавить передусім духовне начало, особистість. За твердженням З. Гіппіус, душу людини треба постійно «достворювати». Уявлення про людину невідривно пов’язане з її самотністю. Самотня людина у її творчості стоїть перед лицем Вічності, Смерті, Всесвіту, Бога, і може висловити свій внутрішній світ лише через поетичне Слово. Самотність людини вона показує як трагедію, але іноді проблискує мотив «упоїння самотністю». Сучасна людина, на її думку, здійснила само- і боговідступництво, відмовившись від постійного самовдосконалення, подвигу особистого самоврятування, остаточного саморозкриття своїх внутрішніх можливостей. З темою людської самотності пов’язаний образ келії, що символізує життєву безвихідь. У келії можна усамітнитись і подумати про життя, про долю, але найголовніше: «... уединение – великий храм», який взагалі можна знайти у житті, і який уявляється як «успокоенное счастье». Разом з цим Гіппіус відстоює своє точку зору: єдине, що важливе у творчості – це душа людини, її внутрішній зміст, багатсво та бідність.

В основі поезії З. Гіппіус лежить світ власної душі. Цей світ складний і суперечливий. Слово «душа» – досить загальновживане у словнику символістів – є центральним у поезії З. Гіппіус. Саме в образі душі людини були закладені можливості подолати все те, що сформувало репутацію З. Гіппіус як «декадентського» поета: невіра, відчай, песимізм.

У підрозділі 2. 3. “Тема кохання” розглядається друга, одна з найбільш важливих для Гіппіус сторона людського існування – “тайна двох”. Таким чином, визначається ще одна головна тема поезії – Кохання.

Основою метафізики кохання є уявлення про те, що будь-який любовний зв”язок є неодмінним духовним контактом двох людей. Таким чином він рішуче протиставляється формалізованому шлюбу. Своє повне втілення Кохання знаходить тільки у тому випадку, якщо до двох приєднується, незримо присутній у союзі,