Політичні ідеї Михайла Драгоманова

Вчений розглядав “автономістський” проект як консолідуючий чинник, що забезпечить реалістичну перспективу українському рухові, подолає його ідейну невизначеність. Така програма відповідала національним політичним традиціям, могла розраховувати на позитивне ставлення до неї з боку інших народів Російської імперії. Своєрідність драгомановського автономізму очевидна у протиставленні планам революційного відродження Росії як централізованої унітарної держави. Навіть на етапі об’єднання сил, зацікавлених у розвалі Російської імперії та демократичній трансформації Австро-Угорщини, Драгоманов відстоював повну національно-організаційну незалежність партій та рухів різних націй. Він не заперечував принцип національно-територіальної автономії майбутньої держави, але з політичних міркувань уникав “передчасних” суперечок про остаточні форми її устрою.

Учений не вважав свої програми бездоганними. Вони мали стимулювати співвітчизників до розробки і втілення у життя національної політичної програми. Не ідеалізуючи федеративну державність, він відстоював не фантоми всеросійської єдності, а реальні можливості розвитку української нації до стану повноцінного суверена.

Підрозділ 5. 2. “Чому Драгоманов на став ідеологом самостійної України? ” аналізує причини, які зумовили поляризацію думок про внесок вченого у вітчизняну політичну думку. З’ясовується, чи справді Драгоманов відкидав ідеал національної держави та державної самостійності України? Він не мав сумнівів у тому, що український народ повинен бути господарем своєї долі, користуватися всіма політичними, соціальними та національними правами. Учений вважав поділ українських земель між чужоземними державами історично зумовленим, але минущим. Він першим запропонував чіткий критерій визначення території України. Драгоманов віддавав належне значенню національної держави.

В програмі “Громади” 1880 р. українському загалові пропонувався ідеал Української самостійної держави, збудованої на засадах вільного федеративного об’єднання. За всієї загальності цього гасла йшлося про самостійну Україну. Драгоманов вважав, що Україна має два варіанти національного розвитку: боротьби за вихід з Австро-Угорської та Російської імперій, або змагання за національну автономію, демократичну федералізацію цих країн.

Вчений вважав, що на зміну багатонаціональним імперським країнам ідуть національні держави. Отже, Драгоманов принципово не заперечував бажаності української самостійної державності. Але в ставленні до неї як до мети національного руху він виходив із оцінок можливості виходу України зі складу двох потужних імперій. Головної сили боротьби за політичну незалежність – ідеологічно та організаційно розвинутого національного руху за життя Драгоманова в Україні не було. Аналізуючи українську народну творчість, учений доходив висновку про відсутність “у готовому вигляді” державницького світогляду у масовій свідомості співвітчизників. Він наголошував, що спроби домогтися “одразу” проголошення національної держави були б придушені, що призвело б до розгрому та паралічу національних сил на невизначений час.

Реалізація вибору українського народу залежала й від зовнішньої підтримки в Європі. Драгоманов вважав, що українці мають боротися за свободу проти російської держави, але не визнавав “фатальності” українсько-російського конфлікту. За умов “всесвітнього катаклізму” українці можуть втілити у життя свій державний ідеал. Сумлінний аналіз внутрішніх умов і зовнішніх обставин розвитку українського народу в останній третині ХІХ ст. зумовив висновок Драгоманова про утопічність сепаратистського сценарію і недоречність орієнтування національного руху на його реалізацію.

Драгоманов упадав у “гріх” догматизму, коли віддавав усі свої сили боротьбі тільки за федералістське майбуття України. Але він робив це з переконань, які спирались на факти тогочасного життя. Не зустрічаючи вагомих заперечень проти федералістського вибору України, мислитель не захотів і не став ідеологом української самостійної державності. Він не вийшов за межі зробленого ним принципового політичного вибору навіть тоді, коли стали формуватись ідеологічні та організаційні передумови теоретичного визначення самостійницької програми українського руху. Драгоманов спромігся виховати учнів, які пішли далі і зробили більше за нього в царині української політичної ідеології.

У Висновках підсумовано основні результати дослідження, узагальнено діяльність Драгоманова як політичного теоретика та ідеолога:

Первинним у політичних ідеях Драгоманова був гуманізм, віра у духовне вдосконалення людини, у прогрес суспільства, який він розумів під кутом зору задоволення прагнень і потреб людини.

Вчений відстоював цінності демократичного суспільства, заснованого на засадах розуму, солідарності та спрямованого до “інтегрального” розвитку особистості. Йому притаманна відданість ідеї верховенства права як гарантії поступовості соціального розвитку.

У феномені національного Драгоманов виділяв два аспекти. По-перше, націю він розумів як продукт історичного розвитку, стале об’єднання людей зі спільною долею, мовою, традиціями, уявленнями про минуле та прагненнями до майбутнього. По-друге, сучасна нація для нього була спільнотою, в якій реалізується потенціал, насамперед, її провідних діячів, культурні, духовні, наукові, творчі можливості людей.

Драгомановські концепції розв’язання національного питання в Європі відрізнялися оригінальністю. Це – теорія “плебейських націй”, історіософська ідея “неповноти” історичного, соціального та культурного розвитку бездержавних націй.

Прагнучи до гармонізації міжнаціональних стосунків Драгоманов часом перебільшував роль раціональних чинників, здатність національних колективів взаємодіяти на засадах гуманності, діалогу та взаємних поступок.

Новаційною була його європоцентристська модель суспільно-політичного розвитку. З погляду “центральних” і “периферійних” процесів розвитку Європи він інтерпретував ключові події історії, визначав рівень асинхронності розвитку східноєвропейських народів у порівнянні з процесами, притаманними народам західноєвропейським.

Методологічно цікава драгомановська концепція нереалізованого, “обірваного” розвитку України до власної Реформації. Проте в ній зустрічаємо й спрощені судження, зумовлені бажанням теоретика дивитись на історію України з точки зору “нормально-європейських” процесів, ігноруючи часом зміст духовних пошуків, політичної боротьби та соціальних рухів століть вітчизняної історії.

Драгоманов ставився до європейських тенденцій в