Політичні ідеї Михайла Драгоманова

В підрозділі 2. 2. “Суспільний прогрес: Драгомановське бачення” відзначається, що драгомановська версія суспільного прогресу виразно підпорядкована завданням утворення несуперечливої картини історичного розвитку як основи для вибору цілей і завдань політичної діяльності. Вчений бажав віднайти міру можливого, максимальну межу впливу людських дій на природу суспільства, на творення історії та мінімальний рівень опору “об’єктивних” тенденцій, який не може бути здоланий за будь-яких обставин і зусиль. Він використовував ідею поступу як методологічне знаряддя аналізу минулого та сучасності.

Потужним союзником у боротьбі за національне, соціальне та політичне визволення Драгоманов вважав сам ідеал поступу. Імпонує чесність, з якою вчений проводив порівняння ідеї поступу з релігійною ідеєю. Віра у поступ стала своєрідною релігією часу агностицизму й атеїзму. На початку 1890-х рр., популяризуючи поступові ідеї в Україні, Драгоманов доводив, що ідеали суспільного поступу та кращі релігійні догмати не суперечливі у своїх морально-духовних принципах. Ідея поступу та еволюціоністська концепція слугували потужними знаряддями ідеологічного впливу Драгоманова на сучасників.

Погляди мислителя на розвиток суспільства та еволюцію суспільних інститутів підсумовує підрозділ 2. 3. “Релігія і церква у суспільно-політичних поглядах Драгоманова”.

Конфлікт церкви та суспільних сил, що відстоюють інтереси поступу, за Драгомановим, був боротьбою прихильників нових принципів соціальних відносин і застарілих суспільних інституцій. Епохальним кроком на шляху звільнення суспільства з-під монопольного духовного впливу Церкви стала боротьба за право кожного сповідувати власну віру. Мислитель критикував національні та регіональні конфесійні міфи, що перешкоджали консолідації українського суспільства на нових ідейних засадах.

Ця консолідацію не могла забезпечити православна Церква, одержавлена й підпорядкована політичним завданням Російської імперії. Виходячи з того, що сфера конфесійного впливу греко-католицької Церкви охоплює компактний регіон, а становище її церковних ієрархів не було самостійним, Драгоманов робив висновок, що ця Церква теж не буде основою загальноукраїнської суспільно-політичної діяльності. Він вважав, що демократичні перспективи українців пов’язані з перемогою світського напрямку суспільного розвитку. Служіння національній консолідації українства вимагає розв’язання конфлікту лояльностей духовенства: або перемоги серед нього “народного напрямку”, або ж відвертого підтвердження ним відданості тим ролям, які “задавались” священництву політичними та правовими умовами діяльності Церкви. Ця вимога набувала значення категоричного імперативу “відділення національної політики від клерикалізму”.

Якщо б план модернізації традиційних Церков не реалізовувався, Драгоманов пропонував втілити в життя його протестантсько-реформаційний проект. Це був задум формування якісно нового суспільства, де протестантська церковна організація виступала лише складовою широкого проекту утворення модерного суспільства. Вчений розробляв “догматичні” засади Руського братства, називаючи їх “основою нової віри”. Ця нова форма суспільної ідеології мала увібрати в себе кращі сторони християнської етики. Незважаючи на серйозну підготовчу роботу, “друга хвиля” Реформації в Україні не спричинила очікуваної світоглядної революції.

Розділ ІІІ “НАЦІОНАЛЬНЕ ПИТАННЯ: ВІД ТЕОРІЇ ДО ПРАКТИКИ” присвячений аналізу драгомановських поглядів на націю, національне питання, формування національної ідеології.

У підрозділі 3. 1. “Нації та національні рухи в теоретичних інтерпретаціях Драгоманова” простежені спроби теоретичного осмислення вченим національного питання. Процеси національного відродження народів Східної Європи вчений розглядав як прояв універсальної суспільно-політичної боротьби за свободу, демократію, просвіту. Вони були спрямовані на утворення націй, де провідна роль належала широким верствам народу, передовсім, селянству.

Вбачаючи у становленні “нових” націй Східної Європи явище, якому належало майбутнє, вчений відзначав гальмівні впливи на процес національно-культурного розвитку. Він наполягав на першочерговості вирішення завдань національного звільнення для народів, позбавлених національно-політичної свободи. Драгоманов нагадував, що національні рухи несуть із собою не лише тенденції до свободи та розвитку, а й небезпеки, які треба долати.

Раціоналістичні пріоритети Драгоманова позначилися на його розумінні національних символів. Він запроваджував нові символи, якими оперував політичний націоналізм. Феномен націоналізму вчений аналізував як історичне, соціальне та ідеологічне явище. Ані войовничий націоналізм націй пригнічених, ані агресивний шовінізм націй панівних не були предметом його захоплення. Об’єктом уваги Драгоманова був демократичний потенціал націоналістичних почуттів і устремлінь як динамічна потуга визвольних рухів європейських народів.

Національна незалежність українського народу, інших народів Східної Європи цікавила вченого як форма здобуття політичної свободи, розвитку демократії, культурного піднесення тощо. Він не визнавав національну незалежність кінцевою метою визвольних рухів. Випереджаючи думкою події, мислитель шукав засоби подолання небезпек побудови національної державності до того, як вони усвідомлювались східноєвропейськими народами.

Підрозділ 3. 2. “Слов’янська ідея як етап у формуванні національної ідеології” розкриває внесок Драгоманова в осмислення ролі цієї ідеї в духовних процесах українського відродження ХІХ ст.

Спочатку Драгоманов перебував на позиціях ліберального розуміння слов’янської ідеї, представляючи інтереси українців перед російським суспільством у рамках свого тогочасного регіонального та етнографічного патріотизму. Він використовував слов’янську тему для пробудження української громадської активності. В першій половині 1870-х рр. він проголошує програму демократичного, федерального всеслов’янства альтернативою здійсненню сепаратистського сценарію майбуття України.

Балканські події другої половини 70-х рр. ХІХ ст. породили сподівання змін у Російській імперії та певного розв’язання “українського питання”. Коли ці надії не збулися, закінчився період небезконфліктного співжиття “всеросійського” та українського дискурсів у поглядах Драгоманова на слов’янське відродження. Російській версії слов’янолюбства як ідеологічному прикриттю