Політичні ідеї Михайла Драгоманова

Драгоманов брав активну участь у формуванні етичних принципів українського національного руху. Нищівність драгомановської критики непорядності російських політичних діячів не значила поблажливих винятків для українців. Мислитель наголошував на пріоритетності гуманістичного підходу у виборі політичної стратегії і тактики. Національну етику необхідно було творити свідомо й цілеспрямовано. Пріоритет “людського” не був у Драгоманова протиставленням національному, а формою і змістом реалізації національних прагнень, мірилом успішності їх досягнення. Практичне розуміння Драгомановим цінності політичної етики засвідчує проект всеукраїнської організації “Вільна Спілка”.

Драгомановське наголошення на неприпустимості нехтування моральними нормами для політичного діяча – життєздатна сторона його теоретичної спадщини. Аналіз драгомановських праць та історичний досвід, розглянутий під кутом зору політичної етики спонукає до висновку: не мета виправдовує засоби, а засоби визначають кінцевий результат діяльності політика.

Підрозділ 4. 2. “М. Драгоманов та його сучасники: етичний вимір взаємин” розглядає важливі аспекти драгомановської етики, звертаючись до оцінок його сучасників.

Найпослідовнішим прихильником Драгоманова був Павлик. Для нього не існувало підстав думати, що Драгоманов відхилявся від дотримання моральних постулатів. Інша справа – оцінки Франка щодо драгомановської спадщини. Франко виявився “гнучкішим” у ставленні до свого колишнього вчителя. Наріжні принципи драгомановського політичного кредо були ним “ревізовані”. Він, на противагу своєму вчителю, визнавав “національний егоїзм” виправданим і потрібним. Та й демократизм Драгоманова був ним критикований. За цими “різночитаннями” драгомановських поглядів на політичну етику бачиться ідеологічний конфлікт в українському русі. Етичні цінності та світоглядні засади драгомановського покоління і його наступників мали виразні відмінності. Франко бачив перед собою не гуртки українофільської інтелігенції, а українську націю, а себе і своє покоління українських інтелігентів – національними провідниками. Не гурткова, конспіративна, а публічна політика формували вимоги до провідника. Етика гуманізму, апологія індивідуальності, персональних зв’язків і відповідальності неухильно “деактуалізувалася”, натомість приходив пафос масових рухів, ідеалізація національного “ми”. Франко реагував на виклики часу і намагався знайти власне місце у нових історіотворчих процесах. Його оцінки Драгоманова – надійний “барометр”, який реагував на зміни політичної та моральної атмосфери в українському національному проводі.

Розгляд теоретичних і особистісних аспектів етики Драгоманова вимагає звернення до його взаємин з В. Антоновичем. Чим далі, тим більше ідейні розходження поміж ними набирали характер політичного конфлікту, а згодом особистого протистояння. З середини 1880-х рр. наступає фактичний розрив стосунків Старої Київської Громади з Драгомановим. Те, що Драгоманов міг собі дозволити в умовах еміграції, було недосяжне для його товаришів у Києві.

Отже, Драгоманов не одразу і не для всіх став взірцем політичної поведінки, мужності у слові та прикладом громадянської позиції. Етика в його руках була і заохоченням, і покаранням, знаряддям політичного впливу, яке частково мало компенсувати брак розвинутих національних інституцій і визнаних традицій українського руху.

Етичний максималізм мислителя викликав гостру реакцію російських революційних ватажків. Вони не погоджувались ані з драгомановською “націоналізацію соціалізму”, ні з його попередженням, що революційний аморалізм веде революцію у протилежний бік від її ідеалів. Політична та етична позиція Драгоманова стали причинами його відторгнення від основних “центрів” російського опозиційного руху.

У розділі V. “Розвиток поглядів М. Драгоманова на державно-політичну організацію суспільства” вивчається внесок мислителя у теорію федералізму, його погляди на національну державність.

Підрозділ 5. 1. “Федерація як політичний вибір Драгоманова” стосується його накреслень у царині федералістської теорії, того, що привнесене ним у теоретичні пошуки сучасників. Переваги федералізму перед унітаризмом Драгоманов оцінював у різних аспектах. Він вважав, що федерація є закономірним етапом розвитку державної організації, який настає, коли держава досягла певного рівня централізації. Тоді настає період державної децентралізації. В цьому Драгоманов бачив універсальний закон історії людства. Розглядаючи історію Росії, він твердив, що в ній склалися умови переходу до “ери федералізму”. Розуміючи безперспективність багатонаціональних імперських держав, учений обирав федералістську модель державного устрою.

Торкаючись ідейних впливів анархізму на формування федералістської концепції Драгоманова, зауважимо, що між ним та анархістськими теоретиками було багато розбіжностей. Учений схилявся до федеративної держави, а не абстрактної федерації, що виступала замінником будь-якої державності.

Розглянуті основні етапи еволюції поглядів Драгоманова на федеративну державність як програму українського руху, форму політичного майбутнього Росії та Східної Європи. У доеміграційний період він визначав федеративний шлях перетворення Росії як антитезу її централістично-імперському устроєві з погляду, мало відмінного від проектів російських автономістів.

Відсутність сформованого українського руху обумовили теоретичну суперечливість та абстрактність формулювань “Переднього слова до “Громади” Драгоманова. Наголос на українській єдності та правах українців складають сильну сторону цієї першої програми Драгоманова. Новим поворотом у його тлумаченні федералістської ідеї стала Програма колективної редакції “Громади” (1880 р.). Її автори проголосили майбутню Україну самостійною спілкою громад і територій. Сміливе звернення до нації з програмою самостійної федеративної держави не знаходить підтримки. Відсутність позитивної реакції співвітчизників змушує Драгоманова усвідомити передчасність такого гасла.

1880-ті – перша половина 1890-х рр. – кульмінаційний період у розвитку драгомановських теоретичних поглядів на українську федеративну державність. Мислитель бачив Україну складовою частиною федеративного союзу у рамках Східної Європи. Він доходив висновку про два варіанти незалежності: здобуття