Політичні ідеї Михайла Драгоманова

Політична спадщина Драгоманова вийшла за межі, окреслені поколінням 40 – 50-х рр. XIX ст. Він аналізував “слов’янську” ідеологію попередників не як антитезу національної ідеї, а як її складову частину. Роль виразника традиції надавала йому можливості ефективного впливу на співвітчизників, дозволяла бути творцем нової теоретичної програми українського руху.

Драгоманов був переконаний, що політичні і соціальні цілі українців вимагають співпраці з усіма подібними становищем слов’янськими народами. Але з початку 1880-х рр. план розбудови “Всеслов’янського Союзу” як інструменту вирішення “українського питання” заступається задумом створення Східноєвропейської федерації. Зміна слов’янського федералістського проекту на регіональний східноєвропейський остаточно дистанціювала українські пошуки союзників у боротьбі за національно-політичне визволення від обмежень панславістської парадигми, пропонуючи досягнення завдань українського руху на основі погодження інтересів сусідніх народів. Драгоманов визнає політичні проекти на засадах “слов’янської ідеї” невідповідними українським потребам.

Найвищим моментом ствердження “українськості” політичних програм мислителя стала програма “Громади”, де метою національних прагнень визначається не всеслов’янська, а “всеукраїнська” держава. Еволюція поглядів Драгоманова була складовою і важливим чинником зміни теоретичних настанов українського національного руху, який пройшов шлях від проголошення та розробки слов’янської ідеї до ствердження української ідеї. Драгоманов – останній провідний вітчизняний діяч, який адаптував ідеали слов’янської взаємності до потреб українства і перший діяч України, що визнав минущість цієї слов’янської ідеї.

Підрозділ 3. 3. “Політична організація визвольного руху: плани Драгоманова” завершує аналіз поглядів мислителя на національне питання, розглядає його накреслення політичної програми українського руху та ставлення до формування політичної опозиції в Російській імперії та Австро-Угорщині.

Перший період розвитку політичних поглядів М. Драгоманова – час його перебування в складі “Старої” Київської Громади. До прийняття відомого “Lex Юзефовича” у світогляді вченого поєднувались українська та всеросійська політичні й національно-культурні ідентичності. Після повернення з закордонного відрядження він замислюється над потребою утворення української партії на нових ідейних засадах.

Звільнення з Київського університету та еміграція позначається на всьому подальшому його житті. Настає другий етап у формуванні політичних поглядів Драгоманова – його специфічного “громадівства”. Роль ініціатора широкого спектру політичних акцій, виразника різнопланових ідей робить неможливою ідентифікацію його поглядів з одним ідеологічним, партійно-політичним напрямком. У перші роки еміграції він намагається утворити організації, спрямовані на проведення соціальної, культурної та політичної роботи на всіх ділянках українського життя. Цей план був нездійсненним за тогочасних обставин. Несумісність навіть поміркованої легальної громадсько-політичної діяльності у Наддніпрянській Україні з політичним режимом Росії скеровують його енергію на розбудову національних українських організацій в Галичині та на Буковині. Драгомановські проекти організаційної та пропагандистської роботи на теренах “Австрійської України” у 1880-ті рр. відрізняються конкретністю. Особливо цінна ідея заснувати мережу українських товариств як систему “паралельної влади” до офіційних структур.

Вбивство Олександра ІІ кладе край стосункам Драгоманова з більшістю російських революційних гуртків. До неприйняття російського якобінства, відрази до аморалізму, додається заперечення тероризму як форми революційної діяльності. В цей третій, “земсько-ліберальний” період діяльності Драгоманов прагнув створити масову опозиційну організацію, яка б боролася за утворення демократичної держави з широким забезпеченням національних свобод, особистих і громадянських прав. Нове товариство претендувало бути не всеросійським, а всеукраїнським. Ці “земські” та “ліберально-конституційні” акції Драгоманова, які він започаткував працею у “Вольном Слове”, переговорами з представниками “Земського Союзу”, організацією “Вільної Спілки” завершилися незначними результатами.

З другої половини 80-х рр. ХІХ ст. епіцентром громадсько-політичної діяльності Драгоманова остаточно стає “австрійська Україна”. Від закликів до практичних дій йому вдається перейти в 1885 – 1890-х рр. Підготовку до утворення радикальної партії вважаємо четвертим етапом розвитку поглядів Драгоманова на завдання і форми діяльності визвольного руху.

Підготовча робота приводить до становлення української політичної партії, з якої починається нова доба політичної історії України. Драгоманов працює над визначенням ідейних, організаційних та етичних засад діяльності нової партії. Партійна структуризація в Галичині бачилася Драгоманову запорукою процесу загальнонаціональної консолідації. Та все ж він був ідеологом і теоретиком, а не партійним організатором. Орієнтири для нової партії Драгоманов бачив у європейських партіях лівого, реформістського політичного спектру, а соціальну базу – в українському селянстві, робітництві та інтелігенції.

Над розвитком Русько-української радикальної партії мислитель працював в останній, п’ятий період своєї громадсько-політичної діяльності. Драгоманов не сприймав соціалістичні гасла “максимальної” частини радикальної програми. Він намагався створити подібну ж партійну організацію і у Великій Україні. Ідеї Драгоманова продовжували стимулювати теоретичні шукання та партійне розмежування українців й після його смерті, що доводить далекосяжність його проекту створення українського визвольного руху.

Розділ IV. “Політична етика Михайла Драгоманова” характеризує найвагоміший внесок Драгоманова в політичну теорію, аналізує його участь у формуванні етичних засад діяльності українського визвольного руху та намагання вченого подолати моральні дефекти розвитку революційного підпілля та опозиції в Російській імперії.

У підрозділі 4. 1. “Політична мораль: теоретичні аспекти підходів Драгоманова” відзначається, що включення етичного компонента до політичного аналізу робить теоретичну спадщину мислителя унікальною у масштабах української політичної традиції та помітною у вимірах східноєвропейської політичної думки XIX ст. Під час Балканської кризи 1870-х рр. він сформулював своє універсальне “етичне кредо” в оцінці політичних заходів: “Чиста справа потребує чистих засобів”. Драгоманов намагався не відступати від свого етичного вибору.

Не заперечуючи “етики революції” загалом, він із великими