Політичні ідеї Михайла Драгоманова

Після Другої Світової війни головною потугою вивчення політичної історії України за кордоном стали дослідники “трьох хвиль” еміграції. Зростає зваженість у вивченні творчості Драгоманова, відчувається вплив західних методологічних шкіл політичної та історичної думки на дослідників. Відзначимо працю І. Мазепи “Підстави нашого відродження”, де автор оглядає українську суспільно-політичну історію ХІХ – першої половини ХХ ст. та оцінює творчість Драгоманова. Програмним характером відрізнялась розвідка Є. Пизюра, присвячена драгомановському конституціоналізму. Проблеми ідейного спрямування творчості Драгоманова приваблювали дослідників різної наукової кваліфікації та ідеологічних уподобань.

Зарубіжні дослідження творчості Драгоманова з 1945 до 1989 рр., можна поділити на два основні різновиди. Це, по-перше, дослідження окремих аспектів творчості Драгоманова у соціалістичних країнах. Друга група – дослідження вчених західних країн. У першій групі перед вела Болгарія, де зберігалась драгомановська наукова традиція. Там досліджував науково-етнографічну спадщину Драгоманова М. Арнаудов. У Польщі в 1960 – 1970 рр. найпомітнішим дослідником була Е. Горнова, яка вивчала різні аспекти творчості Драгоманова. Окремих аспектів “драгоманознавства” торкався С. Козак.

За межами соціалістичного табору наукові сюжети, пов’язані з Драгомановим, зустрічаються у кількох напрямках досліджень. Передовсім, це історія визвольного руху народів Росії. По-друге, це вивчення діяльності російських революційних організацій, де увага приділена критиці Драгомановим діяльності російських революціонерів. По-третє, Драгоманов цікавив західних учених з точки зору його участі в російському опозиційному русі.

У повоєнний період українські вчені, особливо в час “відлиги”, намагались повернути спадщину Драгоманова українському загалові. Тоді замикається коло творчого розвитку Д. Заславського виданням спільно з І. Романченком літературно-біографічної розвідки про Драгоманова. Ознакою “потепління” суспільного клімату в державі стає вихід у світ кількох монографій, присвячених Драгоманову. Відзначимо монографію В. Сокуренка, в якій уважно розглянуто політико-правову творчість Драгоманова поруч із державно-політичними поглядами С. Подолинського та О. Терлецького. Драгомановські погляди тлумачаться у загальному річищі уявлень радянської історіографії про погляди “попередників” марксизму. Світоглядові Драгоманова була присвячена праця В. Лукеренко. Автор знаходить позитивні риси у творчості Драгоманова, підкреслює актуальні сторони його спадщини. Загальна схема вивчення драгомановської творчості була означена так: український революційний демократ, дрібнобуржуазний реформатор, націоналістичний міщанин. На українських істориків покладалось спростування “хибних” припущень Драгоманова.

Впливи цієї відносної лібералізації помітні в науковій літературі 1960-х рр. У цей час виходять друком праці, в яких зустрічаємо й справжні історіографічні “відкриття”, як ось, наприклад, у характеристиці українського руху 1870-х рр. : “В українському русі існувало дві течії – права, яку очолював М. Драгоманов, та ліва, помітним представником якої вже тоді був письменник, революційний демократ І. Франко”. Не варто недооцінювати результатів цього періоду – появи низки праць, де уперше оприлюднені конкретні джерела, з’ясовані недосліджені сюжети, пов’язані з життям і творчістю Драгоманова. На наукові праці впливала скутість авторів у виборі тем, самоцензура та острах покарань за “неправильні висновки”.

Як приклад обмежень, що були притаманні й українським історикам на Заході, наведемо міркування С. Ріпецького, який розглядав світогляд та політичну програму Драгоманова. Полемізуючи з радянськими авторами, він намагався захистити “справжнього” Драгоманова від спроб адаптувати його вчення до поточних потреб радянської історичної науки. Але цей дослідник сам не уникає деяких довільних суджень щодо ідей Драгоманова.

На рубежі 40 – 50-х рр. відбувається зміна поколінь зарубіжних дослідників українського походження. Своєрідним “місцем зустрічі” стало проведення Українською академією в Нью-Йорку симпозіуму, присвяченого 110-й річниці Драгоманова. Особливої уваги заслуговують розвідки І. Лисяка-Рудницького, присвячені становленню української суспільно-політичної думки загалом, теоретичній спадщині Драгоманова зокрема. Їх можна визнати однією із кращих пам’яток драгоманознавчих студій. Працям ученого притаманна наукова ерудиція, точність аналізу, логічна стрункість, системність аргументації тощо. Окремі сюжети, важливі для розуміння Драгоманова як мислителя, Лисяк-Рудницький зачепив тільки побіжно. Дискусійною є його схематична фіксація драгомановської політичної програми як явища, що належить народницькому етапові розвитку української суспільно-політичної думки.

У 1970 р. подією в Україні стало видання двотомника драгомановських праць за редакцією І. Романченка, О. Дея, О. Засенка. Ознакою початку перебування при владі В. Щербицького стали події навколо книги Р. Іванової (Іванченко). Попри деяку антиномічність суджень її робота мала новаторський характер, сміливо ставила наукові проблеми і, спираючись на архівні матеріали, ретельно опрацьовані автором, закликала до нового бачення історичної ролі Драгоманова. Маніфестаційний характер монографії підтвердила кампанія “проробок” проти автора.

У цей же час як спадкоємець традицій І. Лисяка-Рудницького заявляє себе в північноамериканській історіографії І. П. Химка. Згадаємо праці Р. Сольчаника, присвячені історії Указу 1876 р., виступу Драгоманова на Паризькому літературному конгресі тощо. Інтерес викликають розвідки М. Антоновича, який поєднував нові інтерпретаційні підходи із залученням невідомих джерел.

Коли в СРСР починається перебудова, до ідей Драгоманова звертаються нові дослідники. Драгоманознавчі розвідки спрямовуються на розгляд соціальних поглядів вченого, його концепцій федералізму, політичної демократії, прав і свобод людини та громадянина. Значну роль у популяризації ідей Драгоманова відіграли українські літературознавці Р. Міщук,