Правове регулювання підприємницької діяльності та підприємницький ризик

У сучасному українському законодавстві та засобах масової інформації застосовується термін «підприємницька діяльність». Розглянемо його сутність, основні ознаки і особливості.

Підприємницька діяльність (підприємництво) – це ініціативна, самостійна діяльність осіб або підприємств (фірм), націлена на отримання прибутку, або особистого доходу, і яка здійснюється на власний ризик та під власну майнову відповідальність.

Підприємництво дозволяється у будь-якій галузі господарської діяльності, яка не забороняється законом: у промисловості, сільському господарстві, торгівлі, побутовому обслуговуванні, у сфері операції з цінними паперами, банківській, юридичній, видавничій та інформаційно-консультативній діяльності. Основними сферами підприємницької діяльності є виробництво (продукції, послуг), комерція (торгівля), фінансове та комерційне посередництво. Отже, підприємництво – це організація корисної виробничої діяльності, спрямованої на випуск товарів і надання послуг.

Основу підприємницької діяльності складає певна форма чи вид власності: приватна, акціонерна, державна, кооперативна.

Суб'єктами підприємницької діяльності виступають:

- фізичні особи, тобто громадяни України та інших держав, не обмежені законом у правоздатності;

- юридичні особи усіх форм власності.

Слід ураховувати, що поняття «суб'єкт підприємницької діяльності» і «юридична особа» не збігаються, хоча за змістом дуже близькі. Перше поняття ширше, оскільки суб'єктами підприємницької діяльності можуть бути не тільки юридичні особи (товариства, кооперативи, спільні підприємства, компанії, різні асоціації, об'єднання тощо), а й фізичні особи або громадяни.

Особливого розгляду потребує питання щодо участі у підприємницькій діяльності держави та її відповідних органів (урядових та адміністративно-господарських установ, у тому числі міністерств, комітетів, управлінь). За загальними правилами ринкової економіки держава не може бути суб'єктом ринкових відносин, а її органи підприємцями. Це зумовлено тим, що держава здійснює регулюючу і контрольну функції підприємницької діяльності в країні.

Відповідно до Закону України «Про підприємництво» в нашій країні не дозволяється займатися підприємницькою діяльністю таким категоріям громадян: військовослужбовцям, службовим особам органів прокуратури, суду, державної безпеки, внутрішніх справ, державного арбітражу, державного нотаріату, а також органів державної влади і управління, які покликані здійснювати контроль за діяльністю підприємницьких структур. Забороняється також займатися підприємництвом тим категоріям громадян, які мають непогашену судимість за крадіжки, хабарництво та інші кримінальні злочини [8, 16].

Такі обмеження для зайнятих підприємництвом існують в усьому світі і зумовлені необхідністю забезпечити однакові можливості для всіх фізичних та юридичних осіб у свободі бізнесу та позбавити кримінальних осіб права займатися підприємницькою діяльністю.

Підприємець (власник) бере на себе ініціативу поєднання чинників виробництва – ресурсів, землі, праці й капіталу – в єдиний процес створення товару або надання послуг, які обіцяють бути прибутковими. Він виконує складне завдання прийняття основних рішень у процесі ведення господарства. Для того щоб мати прибуток, підприємець повинен придбати чи купити приміщення, устаткування, обладнання, матеріали, сировину, розробити технологію, найняти працівників, організувати виробництво, рекламу та збут. Кошти, що витрачаються на цю справу, складатимуть витрати. Реалізація продукту або послуги за певну ціну дасть змогу одержати доход, або виручку. Різниця між виручкою від реалізації продукту та сумою витрат на його виробництво й збут складатиме прибуток.

Підприємець реалізує свій діловий інтерес (отримання прибутку) через новаторство, намагаючись впроваджувати на комерційних засадах нові виробничі технології, нові форми організації бізнесу, нові товари. Крім того, його діловий інтерес реалізується через ризик. Причому підприємець ризикує не тільки своїм часом, працею і діловою репутацією, а й вкладеними коштами.

Наймані працівники свій діловий інтерес (доход) реалізують через виконання посадових або робочих зобов'язань у підприємницькій фірмі на контрактних засадах. Вони виступають як рівноправні учасники у відносинах із підприємцями. Укладаючи договір, і наймані працівники, і підприємці роблять свій вибір, йдуть на економічний ризик, несуть взаємну відповідальність за порушення умов угоди. Наймані працівники з часом самі можуть стати власниками, придбавши акції певної підприємницької фірми або відкриваючи свою справу.

Державні структури також виступають рівноправними партнерами інших учасників комерційних відносин, якщо вони виходять на ринок із діловими пропозиціями: залучення зацікавлених фірм, корпорацій на виконання масштабних проектів, надання урядових замовлень підприємствам, визначення цін, надання певних пільг при виконанні спеціальних робіт. Держава і сама може створювати підприємницькі фірми на основі змішаних форм власності або за участі іноземного капіталу.

До підприємницької діяльності в країнах Заходу висувають високі вимоги. Не кожний бізнесмен може бути названий повною мірою підприємцем. Ним не вважається, наприклад, власник фірми, яка з року в рік виробляє один товар (без модифікацій) або надає одні й ті самі послуги (без удосконалення). Вважається, що цей товаровиробник здійснює не підприємницькі, а репродуктивні функції. Хоч нині й прийнято називати підприємцями всіх, хто зайнятий бізнесом, насправді ж ними можуть бути тільки ті ділові люди, поведінка яких на ринку відрізняється пошуковим характером. Підприємницький пошук нового – це відкриття нових можливостей для господарської активності, освоєння нових ринків, перехід до виробництва нових видів продукції та надання нових послуг, залучення нових фінансових і матеріальних ресурсів, використання найефективніших методів менеджменту й маркетингу.

Найбільш влучно завдання