+3 8(066) 185-39-18
fзавдання проведення приватизації як головної складової економічної реформи, яка забезпечує докорінні зміни соціальної структури та соціально-економічного ладу. Було очевидно, що стримування приватизації державної власності неминуче призводить до необґрунтованих затрат державних фінансів на підтримку підприємств, які у сучасних умовах давно перестали бути державними. Будучи непідготовленими до конкуренції, вони потребували дотації, списання кредитів, податкових і торгових пільг. Кризові процеси в економіці вимагали кардинальних змін, робили невідкладним питання проведення приватизації як головної складової економічної реформи.
Порівняно з центрально- та східноєвропейськими країнами Україна була менш підготовленою до здійснення процесів приватизації. Разом з тим слід зазначити, що в умовах, коли економіка України перебувала у вкрай скрутному, розбалансованому стані, процес приватизації був більш ніж актуальний для нашої країни. Тільки роздержавлення, приватизація та демонополізація економіки могли забезпечити створення ринково-конкурентного середовища, яке мало стати основою здійснення структурних зрушень в економіці, а також підвищення якості продукції та лібералізації цін.
Активне обговорення питання про доконечну потребу приватизації розпочалося в зв’язку з реформою господарського механізму 1987 р. і переходом до ринкових відносин. Зростаючі диспропорції в народному господарстві, падіння ефективності виробництва та підрив споживчого ринку, які супроводжували впровадження ринкових відносин у Радянському Союзі пояснюється несумісністю ринкового ведення господарства та панування у виробництві державної власності. Окрім того, державну власність розглядали як основу існуючого політичного ладу, а отже, приватна власність мала стати економічним гарантом демократії. Тому приватизація в Україні, як і в інших постсоціалістичних країнах, первісно була не тільки економічним, але й політичним процесом.
Загалом реформи в Україні, спрямовані на створення економіки західного зразка, випливали з потреби докорінної перебудови структури власності на користь закріплення та розширення приватного сектора. У цих умовах приватизації відводили роль основи системних змін у суспільстві й економіці, оскільки зміна соціально-економічної моделі поряд з реформами політичної системи вимагала й глибокої перебудови відносин власності.
Перші прояви процесу роздержавлення ще радянської власності спостерігалися після прийняття Основ законодавства Союзу РСР і союзних республік про оренду (23 листопада 1989 р.). Названий документ дозволяв трудовим колективам, іншим юридичним особам, а також фізичним особам брати державне майно в оренду і працювати за нових трудових і майнових відносин. Характерною особливістю є те, що піонери нової форми господарювання (орендарі) отримали можливість за існуючої старої системи вседержавності і всевладдя набути певного досвіду самостійності, «загартуватися» для подальшого виживання в новому, конкурентному середовищі.
Процес державотворення в 1989 – 1991 рр. на території колишнього Радянського Союзу був дуже стрімким. Політичне й економічне розмежування з центром (Москвою), утворення 15 нових, суверенних держав зумовили ряд проблем вже на міждержавному рівні. Україна у світлі політичних подій (прийняття Верховною Радою УРСР 16 липня 1990 р. Декларації про державний суверенітет України та Верховною Радою України 24 серпня 1991 р. Акта проголошення незалежності України, схваленого 1 грудня цього ж року всенародним голосуванням), спираючись на багатовікову історію державотворення, обрала шлях незалежної держави. Потрібно було вирішувати майнові питання – здійснювати розмежування власності між новоутвореними державами. Тому Кабінет Міністрів Української РСР прийняв рішення про утворення Фонду державного майна УРСР (постанова від 19 серпня 1991 р. № 158).
Насамперед слід було здійснити розподіл державного майна (підприємств) в Україні на майно загальнодержавної (республіканської) власності та майно територіально-адміністративних одиниць, так звану комунальну власність області, району, міста, селища, сільської ради (постанова Кабінету Міністрів України від 5 листопада 1991 р. № 311).
На виконання зазначеної постанови обласні (міські міст Києва та Севастополя) ради народних депутатів своїми рішеннями підтвердили та закріпили власність територіально-адміністративних одиниць – районів, міст, селищних та сільських рад. У Києві, зокрема, це було рішення Київради № 26 1992 р.
31 жовтня 1991 р. Верховна Рада України прийняла Концепцію роздержавлення і приватизації підприємств, землі та житлового фонду.
Проводилася велика організаційна робота щодо створення на основі державної власності нових форм господарювання – колективних підприємств, закритих акціонерних товариств, орендних підприємств тощо – шляхом комерціалізації підприємств торгівлі та громадського харчування (Указ Президента України «Про комерціалізацію державної торгівлі і громадського харчування» від 31січня 1992 р. № 70). Було поставлено завдання в стислі терміни розформувати громіздку, застарілу і забюрократизовану форму управління, таку як трест, об’єднання, торг і т. п. Народні депутати України, активно працюючи над новим законодавчим полем, прийняли низку основних законів України, а саме:
«Про власність» (від 07. 02. 91 № 697-ХІІ) ;
«Про господарські товариства» (від 19. 09. 91 № 1576-ХІІ) ;
«Про цінні папери і фондову біржу» (від 18. 06. 91 № 1201-ХІІ) ;
«Про приватизацію майна державних підприємств» (від 04. 03. 92 № 2163-ХІІ) ;
«Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію) « (від 06. 03. 92 № 2171-ХІІ).
Водночас видано ряд інших законодавчих та підзаконних актів, що регулювали питання реформування державної власності в Україні:
Постанову Верховної Ради України «Про Державну програму приватизації майна державних підприємств» (від 07. 07. 92 № 2545-ХІІ) ;
постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Методики оцінки вартості об’єктів приватизації та оренди» (від 02. 09. 92 № 552) та «Про затвердження Порядку перетворення в процесі приватизації державних підприємств у відкриті акціонерні товариства» (від 07. 12. 92