Приватизація в Україні: передумови виникнення, історія та сучасний стан

№ 686).

У цей період згідно з чинним законодавством місцевим органам самоврядування надавалося право: утворювати свої органи управління комунальним майном та свої органи приватизації майна; затверджувати свої програми приватизації майна територіально-адміністративної одиниці тощо.

Для оперативного виконання завдань Державної програми приватизації майна державних підприємств на місцях та відповідно до Тимчасового положення про Фонд державного майна України (ФДМУ)  (Постанова Верховної Ради України від 07. 07. 1992 № 2558-ХІІ) в областях почали створювати регіональні відділення ФДМУ.

Актуальним стало питання роздержавлення майна шляхом передачі його в оренду і приватизації орендованого державного майна. (Відповідно до законів України про власність і оренду орендар набуває прав користування та володіння майном). Першим паростком приватизації була оренда з викупом.

Автори приватизаційного законодавства мали враховувати такі реалії соціально-політичної й економічної ситуації в новій державі в 1991-1992 рр. :

консервативність українського населення та панування в масовій свідомості, хоча і зі значною домішкою традиційної селянської дрібнобуржуазності, соціалістичних стереотипів;

панування старої комуністичної бюрократії в нових владних структурах. Беручи до уваги традиційну консервативність населення, було легко передбачити малу ймовірність швидких кадрових змін в українській політичній еліті;

дуже незначний політичний і економічний вплив нового приватного капіталу;

економічне панування директорів великих державних підприємств у виробничому секторі. Як відомо, колективістські реформи М. С. Горбачова в сфері управління підприємствами фактично надали директорам права власника (без майнової відповідальності). Відповідне законодавство про підприємства в Україні ще більш зміцнило їх позиції;

відсутність ринкового середовища, у якому купівля-продаж державної власності відбувається за законами ринку;

відсутність вільних і достатніх фінансових капіталів у потенційних покупців державної власності;

непідготовленість державних підприємств до приватизації та до роботи в новій економічній ситуації;

нерозуміння значною частиною населення важливості процесів приватизації та небажання адаптуватися до вимог нової системи господарювання;

ейфорія політичних діячів, які сподівалися на швидкі успіхи від процесів приватизації.

У таких умовах було утопічним і небезпечним очікувати на розвиток нового приватного капіталу та відповідної ринкової інфраструктури до рівня, який дає змогу провести класичну приватизацію шляхом продажу державного майна на ринку нерухомості та фондовому ринку. Тому основною метою приватизації на її перших етапах було максимально швидке створення «критичної маси» недержавної власності у виробничому секторі економіки. Основними критеріями успіху було проголошено темп і масштаби. Потрібно було позбавити державу монополії у виробничому секторі, передати частину економічної влади недержавному капіталу.

Після проголошення незалежності керівництво України стояло перед вибором: або повільна приватизація з підготовкою кожного об’єкта, його санацією, структурною реорганізацією, або швидка – з передаванням усіх турбот про виживання й усіх його боргів новому власникові. Для першого шляху потрібні були кошти, висококваліфіковані фахівці, час. Усе це було в дефіциті, крім того, сумнівно, щоб державний сектор, і зокрема галузеві структури, допустили таку трансформацію.

Перед нашою державою стояло завдання не просто впровадити чужий досвід, а з урахуванням складних соціально-економічних умов перехідного періоду здійснити комплекс заходів щодо роздержавлення та демонополізації економіки, розвитку підприємництва та децентралізації зовнішньоекономічної діяльності, перегляду теоретичних основ і практики функціонування господарського механізму.

Важливими критеріями, на базі яких формувалися концептуальні основи практики процесу приватизації в Україні, були:

- створення ефективного власника;

- забезпечення найкоротших термінів проведення;

- дотримання принципу соціальної справедливості.

Складність завдання полягала в необхідності розроблення власної моделі приватизації. Головними складовими цієї моделі мали стати стимулювання вкладів капіталу, демонополізація, захист соціальних інтересів, співіснування різних форм власності, ефективне управління та контроль.

Здійснення процесів приватизації в Україні згідно з прийнятими в 1991-1992 рр. законами передбачали на основі таких принципів:

законності;

надання пільг щодо придбання державного майна членам трудових колективів підприємств, які приватизуються;

забезпечення соціальної захищеності та рівності прав громадян України в процесі приватизації;

безоплатної передачі частини державного майна кожному громадянину України;

приватизації державного майна на платній основі із застосуванням приватизаційних паперів;

дотримання антимонопольного законодавства;

повного, своєчасного та достовірного інформування громадян про всі дії щодо приватизації;

пріоритетності права трудових колективів на вибір форми власності та придбання майна своїх підприємств.

Виходячи зі світової практики передбачали використовувати такі способи приватизації:

викуп державних підприємств управлінським персоналом і трудовим колективом підприємства;

оренда майна державних підприємств з наступним їх викупом (оренда з викупом) ;

відкритий продаж акцій населенню;

продаж акцій окремим юридичним особам;

продаж активів державних підприємств;

поділ (реструктуризація) великих державних структур на окремі самостійні підрозділи та їх продаж.

Перелічені способи можна згрупувати за такими ознаками:

- повний продаж державного майна будь-яким покупцям і тим самим повне відчуження держави від проданого майна та перетворення останнього на об’єкт недержавної форми власності;

- частковий продаж об’єктів державної власності, спільне володіння й управління виробничо-господарськими структурами, які стають об’єктами змішаної власності – державної та різних форм недержавної.

У країні без приватного капіталу, ринкової інфраструктури, довіри населення до інституту приватної власності приватизацію можна було здійснити тільки як штучний процес. Цю проблему, яка постала в той самий час у Чехії, Словаччині, Росії та Литві, вирішували шляхом упровадження моделі ваучерної приватизації. Цю модель прийняли і в Україні.