Рання творчість М.О. Волошина як етап ідейно-філософських шукань

Очевидно, що таке містико-окультне розуміння змісту й призначення поетичної творчості відбивало, з одного боку, особливості світогляду М. Волошина, його інтерес до теософських ідей, а з іншого боку – відповідало загальним естетичним засадам младосимволістів (витоки яких містяться в філософії Вол. Соловйова) про теургійність художньої творчості. Причому, поетичний космос, що твориться словом-символом, в акті “втілення” стає частиною душі художника, що, на думку поета, буде для нього дієвою реальністю після фізичної смерті. Творець художнього доробку неначе поєднується зі своїм витвором, причому це єднання треба розуміти не метафорично, а цілком реально, субстанціально.

У підрозділі 3.2. “Ідейно-естетичні особливості поетики циклу “Звезда Полынь” як відображення теософсько-антропософських поглядів М. Волошина” докладно аналізуються поетичні особливості циклу “Звезда Полынь”.

Віршований цикл “Звезда Полынь” посідає важливе місце у творчості поета, знаменуючи собою помітний етап у творчій біографії Волошина. В ньому вперше пролунають нові теми, над якими він пізніше буде довго й плідно працювати: теософські мотиви й теми Кіммерії, що стане потім центральною в творчості Волошина. Період роботи над циклом був надто складним у житті поета: остаточний розрив із М. Сабашниковою, кохання до якої для Волошина було трагічним і скорботним; інтенсивне спілкування з Г. Мінцловою, під впливом якої поет зацікавився містичними ідеями теософії. Трагізм любовних переживань поета визначить трагічний настрій та пафос поетики циклу, набуваючи характеру загалькосмічної трагедії. Перевага песимістичних метафор та епітетів (“горестный, горький, печальный, унылый”), похмуро-темних тонів у пейзажних замальовках та чорного кольору в колористичній палітрі поета, душевна драма ліричного героя внаслідок нерозділеного кохання (“смертельной горечью была мне та потеря”) (цикл “Киммерийские сумерки”), бажання й переживання Волошиним власної Смерті-Воскресіння (цикл “Руанский собор”), загалькосмічна безликість та безіменність образів (“планетарні” сонети), – все це виразно демонструє трагізм оточуючої дійсності.

На цьому тлі поетична свідомість Волошина звертається до медитативного самозаглиблення та містичного самоспоглядання. Відтепер його ліричний герой сприймає світ крізь призму свого “внутрішнього” космосу, “мікрокосму”, усвідомлюваного поетом як відображення всесвітнього Космосу, “Макрокосму” (“я свет потухших солнц, я сам – твои глаза / твои уста”). Тому не випадково, що саме в циклі “Звезда Полынь” у Волошина вперше з'являються “нові” для його поетики теософські мотиви й образи. Його поетична методологія стає методологією “внутрішнього бачення” дійсності (“но я в своей душе возжгу иное око / и землю поведу к сияющей мечте”).

У підрозділі 3.3. “Антропософські мотиви віршів “планетного” циклу” розглянуто ідейно-тематичні й поетичні особливості сонетів планетного циклу: “Сатурн”, “Солнце” та “Луна”, до яких тематично примикає вірш “Кровь”. У дисертації вперше звернено увагу на особливості розташування й хронологічний порядок сонетів.

Порядок розташування сонетів: “Сатурн”, “Солнце” та “Луна” не випадковий, а відбиває послідовність антропософського космогенезу Р. Штайнера, який стверджував, що планета Земля, як і людина, проходила низку послідовних “перевтілень”, їх можна порівняти зі станом нинішніх планет “Сатурном”, “Сонцем” та “Місяцем”. Однак вірші планетного циклу є не просто поетичною ілюстрацією антропософії. Волошин творчо переосмислює в поетичних образах власне переживання космічних процесів.

Провідними ціннісними категоріями поетичного космосу Волошина є антропоцентризм та космоцентризм, що взаємодоповнюють один одного. Поетичне “я” Волошина, “мікрокосм”, проектується й ототожнюється з навколишнім Всесвітом – “Макрокосмом”. Відчуваючи Космос “всередині себе”, поет послідовно переживає розвиток світового космогенезу, свідомість “иных эпох, миров, вселенных”, як частку своєї особистої історії.

Основна міфологема сонетів (тотожність мікрокосму з Макрокосмом), обумовила особливості не лише архітектоніки, але й хронотопа та металогії.

Метафори (метафоричні епітети) використовуються Волошиним для більш наочного підкреслення цієї тотожності: “Святое око дня / Я сам носил в своей груди твой пламень пленный” (“Солнце”).

Медитативне споглядання космічної світобудови (“Сатурн”) дає змогу поетові сприймати простір та час не як окремі хронологічні періоди, що змінюють один одного, вони переживаються поетом як “єдина мить”. Перебіг часу перестає сприйматися як “минуле” чи “майбутнє” і зливається в категорії “вічне теперішнє”. 

Проходячи послідовно через стани свідомості “Сатурна”, “Сонця” і “Місяця”, поет “всередині себе” переживає антропософський космогенез, але не як сторонній спостерігач, а як діяльний співучасник космічного таїнства: “И вот простёрли мы к тебе – истоку Дня - / Земля свои цветы и я – слепые очи”.

У своєму вченні Штайнер стверджував, що загальносвітовий космічний генезис, що виразився в послідовному розвитку космічних тіл, людина повторює в собі, в стані своїх фізичних органів, проходячи ті ж етапи світового розвитку. У Волошина в “планетарних” сонетах така ж сюжетна лінія, найбільш яскраво вона виражена в “Сатурне”. Розглядаючи “пращур Лун и Солнц, вселенную Сатурна”, поет споглядає “праобрази”, що сформували майбутні “звездный сок, что темным языком лепечет в венах глухо”.

Зіставлення основних ідей волошинських сонетів із антропософським космогенезом Штайнера дає підстави для висновку про значний вплив антропософських уявлень Волошина на систему його поетичних образів, структуру та порядок розташування сонетів,