Релігійно-філософський світогляд В. Екземплярського

В другому параграфі“Концепція любові в християнській етиці В. Екземплярського” автор аналізує сутність і місце поняття любові в етичних побудовах мислителя. Сприйнята як сенс життя, любов, у розумінні В. Екземплярського, долає егоїзм і висвітлює в людині божественні риси, доводячи, тим самим, безумовне значення людського існування. Автор особливо наголошує на тлумаченні мислителем любові як дієвої і творчої сили, що постає одночасно індивідуальною духовною реалізацією і божественним дороговказом. Дисертант показує, що особистісний вимір любові, як індивідуального шляху до Бога і людини, поєднується в концепції В. Екземплярського із справою всезагального спасіння через моральне вдосконалення. Спрямованість на іншого згідно з вищим законом “дарування і жертви”, що стверджується особистим самоприниженням і повним сприйняттям іншого “Я” як близького “Ти” у всіх людях, визначається автором стрижневою рисою концепції любові мислителя. Абсолютну любов, її горішній сенс і призначення мислитель знаходить у найвищому святому самозреченні, в максимумі самовідданої любові-юродства Христа до земної людини, любові-жертви заради спасіння людства.

У понятті любові-юродства, як максимального самозречення і найвищого виправдання та прощення, дисертант вбачає смислове осереддя побудов В. Екземплярського у галузі християнської етики. Автор наголошує, що, вважаючи юродство необхідною прикметою послідовного втілення християнства, мислитель розуміє сутність юродства не в його первинному, церковно-історичному, значенні, а як загальнохристиянський обов’язок. Розрізнення мислителем життєвої і божої (юродивої) мудрості сягає своїм корінням святоотчої традиції виокремлення євангельських понять глупоти і мудрості.

Розмірковуючи над феноменом любові-жертви у концепції В. Екземплярського, автор дістає висновку, що з абсолютною любов’ю, як максимальним уподібненням до Христа, пов’язує мислитель одну з найбільших таїн християнства – таїну спасіння, що здійснюється через жертовну смерть і страждання Боголюдини і продовжується спокутною жертовною любов’ю її послідовників. Як показано в дисертації, виразниками досконалої самозреченої любові-жертви у розумінні В. Екземплярського постають православні подвижники, в житті яких поєднується особиста аскеза і духовне учительство. Охоплюючи духовним подвигом одночасно спасіння власної душі і спасіння всього світу, подвижники (старці, як духовні отці і дорадники всього народу), являють особливі приклади любові – від любові-послуху до любові-самопожертви.

Автор з’ясовує, що шлях самозреченої любові, на переконання мислителя, є шляхом добровільної жертви, тісно пов’язаної із стражданням. Втім, на переконання дисертанта, В. Екземплярський не вважає страждання постійним супутником життя: воно перемагається особливою християнською радістю, яка, за своєю суттю, не залежить ні від чого зовнішнього, а виявляється обумовленою виключно рівнем моральної і духовної досконалості людини. Любов, радість і страждання невіддільні для В. Екземплярського, вони довершують і переростають одне в одне, сповнюючи людське життя глибиною і сенсом. Таке розуміння мислителем самозреченої любові як християнської радості, що межує із стражданням, як показує автор, не є винятковим. Подібне бачення феномена добровільного стараждання як особистої любовної самопожертви, що примножує і зцілює духовні сили особи і світу, виявляє, наприклад, С. Франк (“шлях хреста”) ; на особисте страждання, як істинну ознаку приналежності до Христа, вказує О. Єльчанінов; на безмежному самозреченні, як посиленні моральної цінності і любові, акцентує Д. Гільдебранд.

Третій параграф “Соціальні аспекти християнської етики в концепції В. Екземплярського” присвячений аналізу тлумачення мислителем етичних норм життя християнина в секуляризованому світі. Автор доводить, що поряд з персональною етикою,

В. Екземплярський акцентує увагу на соціальних аспектах християнської етики, що знаходить конкретизацію у вченні мислителя про майнову та соціальну нерівність і розв’язанні питання приватної власності; розгляді проблеми функціонування церкви у державі; міркуваннях про узгодження етики та політики; обгрунтуванні неприпустимості кари на смерть.

Як показано в дисертації, на відміну від більшості своїх колег по Київській духовній академії (М. Олесницький, Д. Богдашевський, М. Стелецький) В. Екземплярський наголошує на нерозривній єдності духовно-морального і соціального вимірів християнської етики. Відтак поле реалізації євангельських істин мислитель вбачає не лише в окремій особистості, а й у житті суспільства, розглядаючи соціальні питання як моральні та релігійні. Соціальне розшарування і приватну власність В. Екземплярський тлумачить як порушення абсолютного морального закону. Ідеальне втілення соціальної доктрини християнства та приклад істинного християнського благочестя увиразнюється ним у поняттях “рівності” та “досконалого спілкування”, як природних і єдиноможливих для християнина. Найкращим розв’язанням соціальної проблими стає, на думку мислителя, добровільна бідність, милосердя і милостиня, в яких він знаходить вирази істинно християнської досконалості. Джерело соціальних поглядів В. Екземплярського автор вбачає в апостольській традиції та вченні святих отців церкви, зокрема Іоана Златоуста, Василя Великого.

В дисертації з’ясовано, що виходячи з уявлення про високу моральну гідність людини як