Роман Джорджа Оруелла «1984» у контекстi антиутопiї першої половини ХХ столiття

Наша точка зору базується на розумiннi негативної утопiї як здiйсненої, реалiзованої утопiї, яка не протиставляється класичнiй утопiї, а є її логiчним продовженням у сучасних умовах. 

У роздiлі визначаються характернi риси негативної утопiї, які видiляються рiзними дослiдниками в роботах, присвячених проблемам утопiї та антиутопiї: пародiйнiсть, iсторiїзацiя (в протилежнiсть утопiї, яка заперечує iсторiю, антиутопiя завжди iсторична), спадкоємнiсть (Г. Морсон) ; трагiчна домiнанта, тотальне заперечення сучасного i можливого жахливого майбутнього, поєднання злободенностi i глобальностi (О. Сабiнiна) ; неодмiнна суперечка з утопiєю, насильство над iсторiєю, ситуацiя вибору для героїв антиутопiї (О. Звєрев). 

У другому пiдроздiлi першого роздiлу – “Еволюцiя жанру утопiї i сучасний пiдхiд до його осмислення” – простежуються основнi етапи розвитку утопiчної думки людства, досліджуються головнi твори утопiчного напрямку в лiтературi, що дає загальне уявлення про шляхи розвитку свiтової утопiчної традицiї i дозволяє виявити характернi типологiчнi риси утопiчної лiтератури рiзних перiодiв. Акцент робиться на художній своєрідності і новизні утопiчних творiв визначається їх внесок у загальнолюдську думку про iдеальний соцiальний устрiй. Аналiз охоплює широкі хронологічні межі літератури – від античності до сучасностi. 

Еволюцiйний огляд утопiї дозволив простежити жанровi перетворення, яких зазнала утопiчна лiтература на протязi столiть. Розвиваючись спочатку як публiцистичний та науковий трактат (Платон “Держава” (3 ст. до н. е.), Т. Мор “Утопiя” (1516), Т. Кампанелла “Мiсто Сонця” (1623), Ф. Бекон “Нова Атлантида” (1619), I. Андреє “Христiанополiс” (1619), С. Хартлiб “Макарiя” (1641), Дж. Уiнстенлi “Закон свободи” (1652), Дж. Харрiнгтон “Океанiя” (1656), У. Годвiн “Дослiдження про полiтичну справедливiсть” (1793)), утопiя, починаючи з XVІІІ ст., стає дiйcно художнiм твором i найчастiше виступає в жанрi роману (Д. Дефо “Робiнзон Крузо” (1719), Л. -С. Мерсьє “2240 рiк” (1770), Дж. Свiфт “Подорожi Гулiвера” (1726), Е. Кабе “Подорож до Iкарiї” (1840), Е. Булвер-Лiттон “Майбутня раса” (1871), Е. Белламi “Через сто рокiв” (1888), В. Моррiс “Звiстка нiвiдкiля” (1890)). Аналiз кожного перiоду розвитку утопiчної лiтератури закiнчується перелiком головних поетологiчних характеристик. Пiдкреслюється, що iдеали досконалої держави проникають iнодi у зовсiм не утопiчнi твори. Утопiчнi екскурси у майбутнє знаходимо, наприклад, в романі Ф. Рабле “Гаргантюа i Пантагрюель” (1552), в п’єсі В. Шекспiра “Буря” (1623). 

Еволюцiя негативної утопiї розглядається з двох точок зору: 1) як вiчний супутник утопiї, що з’являється разом з нею й проходить всi етапи розвитку, виконуючи роль динамiчного корективу утопiї, яка характеризується статичнiстю й замкнутiстю; 2) як вiдгук на зростання науково-технiчного прогресу та соцiально-полiтичних суперечностей початку ХХ ст., яке стає часом появи негативної утопiї. 

Згiдно з першою характеристикою негативної утопiї антиутопiчнi елементи знаходимо: 

- у комедiях Арiстофана (як сатиру на утопiчну державу Платона) ; 

- у творах багатьох письменникiв ХVІІ-ХVІІІ ст. (як своєрiдну поправку на реальнiсть до утопiй Т. Мора, Ф. Бекона, Т. Кампанелли), де вони в бiльшостi випадкiв виступають лише як сатиричний допомiжний засiб iдеологiчного і практичного коментаря до утопiчних побудов (Т. Гоббс “Левiафан” (1651), Б. Мандевiль “Байка про бджiл” (1714), С. Джонсон “Расселас” (1759), третя та четверта книги “Подорожей Гулiвера” (1726) Дж. Свiфта; 

- у фантастичних творах письменникiв ХIХ ст. (М. Шеллi “Франкенштейн” (1818), С. Батлер “Едiн” (1872), “Повернення в Едiн” (1901), Г. Уеллс “Машина часу” (1895), “Сучасна утопiя” (1905), Г. Честертон “Наполеон з Ноттiнг-хiлла” (1904). 

Другий пiдхiд акцентує увагу на виникненнi антиутопiї як масового явища, як сформованого лiтературного жанру. До негативної утопiї першої половини ХХ ст. традицiйно вiдносять романи “Ми” (1921) 

Є. Зам’ятiна, “Сонячна машина” (1925) В. Винниченка, “Котлован” (1930) А. Платонова, “Цей дивний новий свiт” (1932) О. Хакслi, “Безглузда погоня” (1937) Р. Уоррена, “1984” (1949) Дж. Оруелла. Вiдношення до антиутопiї як жанру, що виникає саме у ХХ ст., притаманне роботам К. Буличова, Г. Морсона, Т. Райса, О. Сабiнiної, В. Чаликової, Є. Черткової та iн. 

У дисертацiї поєднуються двi точки зору на генезис негативної утопiї: iснуючий протягом кiлькох столiть антиутопiчний коректив лише в ХХ ст. одержує нарештi завершену жанрову форму. 

У роздiлi подається сучасний погляд на проблему розвитку позитивної утопiї. Пам’ятаючи про позитивну авторську позицiю утопiста та час появи тiєї чи iншої утопiї, нами робиться спроба на основi тексту деяких класичних утопiй простежити та висвiтити тi характернi риси утопiчних iдеалiв, котрi, проходячи крiзь вiки, можуть змiнювати знаки “+” на “-”, наприклад, надмiрна регламентованiсть життя громадян Нових свiтiв, втручаня держави у сфери iнтимних вiдносин, виховання дiтей, сiмейнi вiдносини i т. п. Проведений аналіз дозволяє стверджувати, що досконалi держави, намальованi раннiми утопiстами, втрачають ореол iдеальностi, а це дає пiдстави говорити про наближення позитивної i негативної утопiї один до одного. В антиутопiї змальовується те саме iдеальне суспiльство, в якому всi вищезгаданi риси доведенi до логiчного кiнця i перетворюються на свою повну протилежнiсть. Гранi утопiї та антиутопiї зовсiм стираються. Це пiдтверджує висунуту ранiше гiпотезу про єдиний утопiчний простiр, до якого входять позитивна i негативна утопiї як її окремі різновиди. 

У пiдроздiлi наводяться вислови російських та зарубiжних дослiдникiв (Дж. Вудкок, Т. Каракан, Л. Мемфорд, Р. Нозик, Р. Труссон), якi також приходять до визнання