Соціальна свідомість та поведінка населення України

У 1952 р. у президію Верховної Ради УРСР надійшло 46385 скарг і заяв від громадян, у тому числі 7539 осіб звернулося у президію особисто. Найбільше скаржників було з Києва і Київської області, відповідно 5672 і 4895 скарг та з Полтавської (2485 скарг), Харківської (2449), Житомирської (2336), Сталінської (2262), Чернігівської (2249), Вінницької (2248) областей. За перший квартал 1953 р. таких скарг президія Верховної Ради УРСР отримала 9363. Основна їх кількість надійшла з тих самих областей, що й попереднього року75.

У Київській області, з якої надходило найбільше заяв, на початку 1953 р. громадяни стали частіше скаржитись на порушення уставу сільськогосподарської артілі, на дії судово-слідчих органів. Як і раніше, місцеві радянські і господарські органи погано займалися тут розглядом скарг трудящих і допускали серйозні недоліки у своїй роботі, що було, на думку президії Верховної Ради УРСР, головною причиною великої кількості скарг у республіканські організації. З Полтавської області стало більше надходити скарг стосовно питань несвоєчасного нарахування пенсій і неправильних дій окремих працівників місцевих органів влади. З Харківської області збільшилась кількість заяв на порушення соціалістичної законності, неправильний розподіл присадибних ділянок працівниками місцевих рад. Так само, як і в Полтавській та Київській областях, збільшилось надходження скарг на дії судово-слідчих органів і органів соціального забезпечення. На дії цих органів значно більше почало скаржитись і населення Чернігівської області, а також на безгосподарність у колгоспах, неправомірні дії працівників місцевих державних і господарських органів.

Враховуючи існуючий стан речей, секретаріат президії Верховної Ради УРСР посилив контроль роботи виконкомів місцевих рад та інших державних і господарських організацій із розгляду заяв і скарг трудящих. Якщо за 1952 р. секретаріатом було розглянуто 578 скарг, то за неповних три місяці 1953 р. – 234. Крім цього близько 1500 скарг було взято на контроль і за багатьма з них було проведено розслідування за участі представників облвиконкомів, прокуратури та інших органів.

Проблемою для сталінського режиму у післявоєнний період стала молодь, яка в багатьох відношеннях була особливим соціальним феноменом (Є. Зубкова). Це нове післявоєнне покоління було повністю виховане в умовах сталінської тоталітарної системи, однак воно не знало страху репресій 1930-х рр., у його очах існуючий державний устрій не мав ореолу «святості» і, що найбільш суттєво, воно ще не відчувало розчарування від краху надій, як це було з їх попередниками. Цьому поколінню, що з дитинства пройшло важкі випробування воєнного часу, був властивий запас внутрішньої самостійності та існувала потреба у його реалізації77.

Безліч побутових проблем, складна внутрішня ситуація у країні – все це не співпадало з яскравою, обнадійливою радянською пропагандою, а навпаки, кричуще контрастувало із нею. Тому у середовищі молодого покоління знаходились представники, які критично оцінювали існуючий державний устрій.

Наприклад, одна зі студенток Вінницького педагогічного інституту з приводу грошової реформи 1947 р. висловилася: «Це новий метод, щоб підняти суспільну думку. Зміст то добрий, але побачимо, які будуть результати. Конституція теж має гарний зміст, але на ділі зовсім інше... «78. Під час однієї з бесід на виборчій дільниці Львова студентка держуніверситету О. Теслюченко розповідала виборцям про значення виборів та піклування радянського уряду про народ. Присутня при цьому інша студентка-агітатор, член ВЛКСМ О. Кордуба висміяла її і заявила: «Мне смешно, потому что мы рассказываем о заботе правительства и о хорошей жизни народа, а ведь местные до советской власти жили лучше». Студентка Львівського медичного інституту Л. Малкуш у розмові зі студентами про вибори у Верховну Раду СРСР 1950 р. заявила: «Все это ложь, обманывают и здесь и за границей. Всеравно мы не выбираем, а только голосуем за тех, кого заранее назначили. Г оворят, что голосование тайное, но смотрят, чтобы кто не зачеркнул бюллетень»79. Із вищих навчальних закладів Львова, зокрема, з 1 грудня 1949 р. до 22 квітня 1950 р. як тих, що не мали політичної довіри та з інших причин було виключено 237 студентів. Із них було арештовано органами МДБ – 32 особи, виселено з міста у східні області України – 26, вислано у різні міста Радянського Союзу – 37 осіб80. Таким чином факти політичного інакодумства проявилися у тому середовищі, де правлячий режим найменше міг очікувати – серед молоді, якій була відведена сталінськими ідеологами і пропагандою роль опори режиму.

Проте найбільш небезпечною влада розцінила таку форму суспільно- політичної активності молоді, як створення таємних організацій і гуртків та